Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Та все ж не слід недооцінювати слова Толстого про те, що багато у світогляді Сковороди йому «на диво близьке».

Зауважмо: Толстой каже про близькість, не про тотожність; йому близьке «багато» — отже, не все. Не будьмо спрощувати проблему, іґноруючи розходження, що природно пояснюються відмінністю часів, історичних і національних умов, особистих доль, індивідуальностей. При всьому тому вражає все ж, як справді багато в поглядах Толстого на людину, суспільство, мораль, релігію та інші корінні питання, в його світогляді й етичному вченні, з їхніми сильними та вразливими сторонами, — як багато в нього пунктів дотику, рівнобіжних, перегуків, подібностей з духовним спадком Сковороди, дарма що ми знаємо, що із цим спадком Толстой ознайомився вже тоді, коли давно сформувався як мисленник. Тож ідеться не про вплив, а про близькість типологічну.

Що ж саме осібно близьке Толстому в Сковороди і що є найближчим? Найперше — пафос напружених моральних пошуків, той трішки наївний, дещо утопічний моральний максималізм, який має своїм підґрунтям визнання самовдосконалення особистості найвищим сенсом людського існування, а необхідною передумовою такого самовдосконалення — самопізнання. Недарма Толстой уже в першій фразі свого оповідання про Сковороду підкреслює, що той учив, «як не треба жити і як треба жити».

Для самого Толстого це завжди було питанням з питань, але на порубіжжі 70-80-х років воно постало перед ним з надзвичайною гостротою, у гостро драматичному ракурсі. Толстой пише «Сповідь», далі — «В чому моя віра?». Суть свого нового світогляду він викладає так:

«…П’ять років тому зі мною почало робитися щось дуже дивне: на мене стали набігати хвилини спочатку здивування, зупинення життя, начебто я не знав, як мені жити, що мені робити, і я продовжував жити як раніше. Потім ці хвилини здивування почали повторюватися щодалі частіше й частіше і все в тій самій формі. Ці зупинення життя виявлялися завжди в однакових запитаннях: а навіщо? Ну, а потім?»

І ще гостріше:

«Я відчув, що те, на чому я стояв, підломилося, що мені стояти немає на чому, що того, чим я жив, уже немає, що мені немає чим жити».

Толстой говорить про себе особисто, але подібні кризові настрої є характерними і для багатьох героїв його творів цього періоду. Ми зустрічаємося з ними, з правила, у момент глибокого морального розлому, коли вся марнота безтямного існування, вся олжа, весь фальш, вся аморальність власного життя і життя близького довкілля, які протягом тривалого часу прикривалося лузгою традицій, звичок, забобонів і ретельно охоронялося державними установами, раптом постають перед духовним зором у всій своїй оголеності й непривабливості, віднині вже не можна, несила, аморально жити як раніше. Так Нехлюдов, випадково зустрівши на суді зведену ним колись і тим загублену Катюшу Маслову, осягає «всю жестокость, подлость, низость… всей своей праздной, развратной, жестокой и самодовольной жизни». Так князь Касатський перетворюється на отця Сергія, бо «презирает все то, что казалось столь важным другим и ему самому» і піднімається «на новую такую высоту, с которой он мог сверху вниз смотреть на тех людей, которым он прежде завидовал». Так Іван Ілліч лише на порозі невідворотної смерті з жорстокою ясністю усвідомлює порожнечу всього свого приємного й призвоїстого життя, зітканого з дурної метушні, дрібного марнославства, клопоту про кар’єру, гроші, вигоди…

Кожен з оцих толстовських героїв в якусь зламну мить свого життя відчуває владну, непереборну потребу зупинитися, зазирнути до себе в душу, сказати собі сувору правду про самого себе. І збагнути, нарешті, ту просту й глибоку мудрість, що її один знайомий Толстого, тверський селянин, укладав у три слова: «Всё в табе», — і, додає від себе письменник, «усе, що можна й треба сказати, було сказано»[200].

Таке самопізнання дається найчастіше дорогою ціною, проте воно необхідне людині, якщо вона хоче залишитися людиною.

Тут — момент максимального зближення Толстого зі Сковородою.

…Полишивши навесні 1769 року втретє, тепер уже остаточно, Харківський колеґіум, «заховавшись від поговору житейського і злослів’я духовенства» (II, 402), Сковорода знаходить притулок у десяти верствах від Харкова, «в лісах Земборських» (І, 196), на хуторі Гужва (біограф називає його Гужвинським), який належав слобожанським поміщикам Земборським.

Про Земборських ми знаємо недуже багато. М. Ковалинський зазначає лише, що Сковорода їх любив «за їх добродушність» (II, 402). З усього судячи, то були люди не зовсім пересічні. Молодший, Іван, навчаючись у колеґіумі, відвідує «крамольні» лекції Сковороди з християнської добронравності в Додаткових класах, що учневі класу риторики не годилося робити і що напевно не могло подобатися начальству. Батько, підпрапорщик у відставці Василь Михайлович Земборський, запрошує обмовленого, вигнаного з колеґіуму філософа під свій дах, хоча не може не розуміти, що сваритися з його гонителями небезпечно. Погодьмося, це вже не просто «добродушність» і гостинність, це вчинок, який свідчить про певну незалежність поглядів. Сковорода після того протягом багатьох років підтримував з обома Земборськими дружні стосунки, листувався з ними.

Оселився філософ не на самому хуторі, а в поблизькому лісі, що розкинувся вздовж берега річки Лопань, на глухій лісовій пасіці, у занедбаній хижі. Все вабило до розмислів — воля, самотність, тиша, яку порушували лише пташині голоси, гудіння бджіл та звучання його власної флейти. Тут Сковорода, «оточивши спокій духа безмовністю, безпристрасністю й безсуєтністю» (II, 402), пише перший свій філософський твір. Ним став «Наркіс».

Стародавній міт про Наркіса (Нарциса) був знайомий Сковороді, ймовірно, за Овідієм, котрий переказав цей міт у третій книжці своїх «Метаморфоз».

…Коли в річкового бога Кефіса й німфи