read-books.club » Любовні романи » Смак заборони 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак заборони"

250
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смак заборони" автора Ада Самарка. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 91
Перейти на сторінку:
повіки тріпотіли, мов крильця метелика в танці, я бачила, як дивовижно спалахує неприродно синє зоряне небо, облямоване чорним мереживом розкішних крон. Воно то спалахувало, то згасало, змите кубічно-брунатним зиґзаґом світла з-під опущених повік, кліпаючи в тому самому гарячому ритмі, в якому він палко шепотів мені на вухо: «Боже мій… Боже мій… Боже мій…». І його руки, проганяючи холод, боролися з блискавкою на моїх штанях. Його гарячі прудкі пальці начебто розмножилися й незліченною пружною теплою зграйкою розбіглися по всьому моєму тілі — заповзали у волосся, замикались на моїй потилиці, стрімко пробігали по шиї, одночасно стікали по плечах і передпліччях, опинялися під майкою на спині, підстрибували на ключиці та м’яко сповзали донизу. Штани смиренно звивалися поміж моїх змоклих ніг, а обережні моторні пальці особливим алюром подалися далі. А я все тислася до нього.

— Господи… Яка в тебе чарівна пісечка, — шепотів він мені на вухо крізь сітку мого розпатланого волосся, язик і губи рахували сироти в мене на шиї. Його подих змішувався з тихим шепотом листя. Єдине, на що я була здатна, це безсило, в напівмаренні висіти на його плечах, торкаючись губами до дужої шиї, що пахла дурманом. Потім я довго дивувалася, яким це побитом вдається мені з такою кінематографічною легкістю перемикатися з режиму спогадів на режим накопичування, відсовуючи всіх своїх лисих примар, які танцюють, до знемоги розчиняти ворота своєї пам’яті, приймати цілі поля чудового, духмяного бузку. Бузок на секунду присідає, розстеляє рушника й бере моє обличчя в свої м’які долоні, тягнучи кудись униз. І наступної секунди я вже лежу в бузкових пелюстках і десь далеко манячить сирний лик місяця. Бузок, усе бузок, майка до майки, тіло до тіла, і я намагаюся пальцями однієї ноги стягти в’єтнамку з іншої.

— А я сьогодні півдня провів на Генералці, на тому самому лежаку, де ми…

— ТРАХАЛИСЯ! — з підвереском вирвалося в мене, коли після вибуху кульбабно-жовтого й відчуття троянди, що розпустилася, я зрозуміла що саме це й відбудеться з нами тепер.

Це був знову бузок, і я бачила його, начебто зробленого з сотень тисяч квітучих гілок, що гойдаються поки що дуже плавно, обдуваючи мене запаморочливими пахощами. Зі мною вже був не той ельф-танцюрист, що з’являвся до мене недосяжною тінню курними київськими ночами, не пляжна тварюка, що кожним своїм кроком сколихувала в мені новий біль. Це було все зовсім інше. Губи лоскотав присмак справдженої мрії.

— Я там був… Так, так, бачив те саме море, що й ти, те саме небо, де було…

Його слова начебто витягли мене з солодкої безодні, я наповнилася ще більшим щастям, коли зміркувала, що він ПАМ’ЯТАЄ.

— Левеняточко… Дівчинко моя… Ми ж не трахалися там, ах… — як він дихав! Як танцювали зорі! — Це були просто пестощі, такий невеличкий китайський масаж, ти ж просила мене, адже ти ще дівчинка…

Він діяв там щось неуявне. Плавно, з кисільною ніжністю, але й із хижою наполегливістю, з якою кобра ковтатиме жертву, що борсається, він закинув мої ноги собі на плечі, покусуючи мочку вуха, забираючи рукою всюдисущі волосинки й травинки, продихав:

— Ти хочеш?

Він був майже там, кружляв, ковзав по самім краєчку.

Я зігнулася в його обіймах і подалася вперед:

— Так. Я дуже хочу.

Я задихалася.

Щось блиснуло, я сіпнулася. Лотоси вигасли бузок, і тихо дзюрчав та струменів цей гарячий шепіт, який виходив крізь пори: «Левеняточко… Ах, Левеняточко… До чого ж хороше…». А поруч розпливалася яскраво-червона пляма… Там, десь усередині. І ось тут, при вході. Кожен поштовх мав свою власну картинку, вологим ще відбитком падала вона на монтажний стіл моєї пам’яті. Я напружувалася, ловила й сканувала кожне нове відчуття, паралельним поглядом стежила за осердям цієї гарячої червоної плями. Хвиля підступала й відступала, стелилася, кружляла, посміхалася, а я хиталася разом із галькою, іноді ритму не було й щось починало зароджуватися, але надто невиразне, щоб вибризнути в уяву нову картинку. Я точно знала, що коли він торкається там зовсім глибоко, зачіпаючи щось, розпечені сріблясті бризки розлітаються й потім сходяться колами по всьому тілі. Це момент, коли хвиля напорюється на пірс, розбивається об гальчастий пляж. Буря розросталася, несучи останній лотос, що кружляв у звихреній піні. А бузок уже давно перецвів.

«О… як хороше… Велике майбутнє, Лeвеняточку… Як же тобі хороше… Як же тобі приємно…».

Я бачила свої відчуття величезною галявиною під пронизливо-блакитним небом. Це були троянди… троянди… І фалічні колони, що звелися амфітеатром перед низьким рудим сонцем. Воно блищало серед цієї янгольської блакиті якимось Образом, а той потім перетворився на величезний сяючий маятник, що розсікав небо. Мов місяць у щілинці напівприплющених повік, у вузькій смужці зоряної реальності. Гойдається, вибиваючи снопи іскор при кожному русі… Іскри летять, і мої руки рвуть траву й шкребуть землю, я намагаюся розслабиться, але я лечу, м’язи не слухаються мене. Це затяжне падіння. Це літнє злягання. Я і Гепард… Більшого прагнути неможливо. Секс. Не еротика. Чистий, відфільтрований секс.

«Як мені тримати руки? Як мені рухатися?».

«Ніяк… просто розслабся, маленька…».

Усе кружляло, Гепард стрибав, і плямисті тіні пульсували на його міцних лискучих боках. Знову лотоси… Він, здається, дме мені в обличчя, його долоні міцно тримають мої руки, далеко за головою, так, що я не зможу вирватися, моє обличчя кидається з боку на бік, і я шепочу, що не можу мовчати, що мені хочеться кричати. Він каже: «Кричи., кричи… Благаю тебе!». І природа кричить у мені, новонароджена жінка солодко стогне, закусує губи під його поцілунками. А він зник. Є тільки ритм, рух, навколо темно, глухо й часто б’ється моє серце. Шепіт припинився, загубився десь на бузкових полях. Я вже не можу встежити за стрибками Гепардика, я задихаюся, й лотосовим відлунням долинає до мене це замшеве, пряне: «Кінчай… кінчай… кінчай…». Величезна гладенька біла форма вперлася в небеса, й запала дивна тиша, усе зникло, я не розрізняла навіть гулу крові у своїх вухах. Так тихо буває перед грозою.

1 ... 59 60 61 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак заборони"