Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

так і лишився нечесною і нестриманою людиною, підкореною не звичайним людським нормам життя, а випадковим пристрастям. Якщо на хімічному заводі і всі інші співробітники Басової схожі на цього інженера, то як же можна дозволяти їм робити відповідальні досліди, що так дорого коштують державі? Ні, він цілком вірно зробив, заховавши Басову за грати.

Любочка, хоч і сиділа нерухомо, вся кипіла від збудження і хвилювання. Її рідні не мали права так виштовхнути Сергія Петровича, і взагалі тут якесь непорозуміння. Якби її, Любу, не виставили з їдальні, нічого подібного не сталося б. Звичайно, цей чоловік не смів кидатися на Малахова, але це теж якась помилка, бо він хороший, дуже хороший, вона знає це напевне.

Тільки одна Варвара Павлівна не мала ніяких душевних сумнівів чи переживань. Для неї весь цей випадок становив інтерес тільки з погляду безпеки малаховської квартири.

— А все це тому сталося, — повчально сказала вона, — що нікого не можна в квартиру пускати. Є на дверях ланцюжок, прочини трошечки, спитай хто, до кого й чого, а тоді вже відчиняй, а то розкрили двері, як ті футбольні ворота, заходь хто хоче, от вам і результат. Так колись усіх нас чисто виріжуть і всенько до ниточки з хати винесуть.

— Де це ви чули, щоб вирізали? — не витримала Люба.

— В дев’ятнадцятому і не таке бувало, цілі квартали вирізували, не те, що квартири, — не піддавалася стара. — Хто його до хати пустив?

— Я, — відповіла Любочка, — в тебе руки були мокрі.

— Це тобі на все життя наука, щоб береглася, — посварилася на Любу довгим сухим пальцем стара і раптом схопилася за голову. — Боженько мій, я ж і забула…

І з тими словами вибігла на кухню.

— Ну, а тепер, — сказала Люба, — розкажи мені, будь ласка, Володимире Івановичу, чого він на тебе кинувся? Мені дуже хочеться всю цю історію знати.

— Я думаю, — швидко відповіла Ганна, — що саме в цю історію тобі втручатися не слід, це справа дорослих, вона для тебе ще надто складна, і у тебе можуть скластися неправильні уявлення.

— Я вже доросла, — вперто, інтонацією дуже схожою на Боровикову, сказала Люба. — І хочу знати про цього Сергія Петровича все. Він мені спочатку дуже сподобався… ми так хороше розмовляли. Він з моїм батьком на одному флоті служив, може, навіть знав його. А от чого він приходив, ви мені сказати не хочете. Це неправильно.

— Ні, чому ж? — У думках Малахова вже панував цілковитий, звичний лад, і він не боявся ніяких запитань. — Я тобі можу сказати цілком точно, нічого не приховуючи. Він хоче, щоб Марію Іванівну Басову було звільнено від усякої відповідальності за її злочинні дії. Інакше зрозуміти його прихід я не можу.

— Ти віддав наказ її заарештувати? — в глибині душі сподіваючись на якесь непорозуміння чи помилку, запитала Ганна.

— Так, — відповів Малахов.

— Ти не смів робити цього, Володимире Івановичу! — крикнула Люба.

Вона ще не могла осягнути всього значення сказаних слів, не могла припустити, щоб хтось міг мати сумнів щодо чесності і правильності дій Басової.

— Слухайте, любі мої домочадці, — вже трохи роздратовано сказав Малахов, — з якого це часу ви мені взялися вказувати, що я смію, а чого не смію. Я дуже попросив би вас у мої службові справи й розпорядження не втручатися, бо це вже само собою злочин і може бути покаране за відповідною статтею. Ліпше буде, якщо ви утримаєтеся від своїх висловлювань. Ліпше і для мене, і для вас.

Але Ганна не могла зрозуміти Малахова, не хотіла повірити, що він зовсім не такий, яким здавався їм на протязі восьми років.

— І не здригнулася в тебе рука, коли ти ставив підпис? — сумовито-здивовано запитала вона Малахова.

Малахов поморщився однією щокою, як завжди робив, коли бував чимсь дуже незадоволений.

— Не треба так, Ганно. Я не гірш за тебе знаю, що важить у нашому житті взагалі, а в моєму зокрема, Марія Іванівна Басова. Але інакше зробити я не міг. Я тільки виконував свій прямий прокурорський обов’язок. Порушувати його я собі не дозволю ніколи.

Люба підвелась з тахти.

— Страшний ти, Володимире Івановичу, чоловік, — так само твердо, не бажаючи поступитися своїми думками і переконаннями, сказала Люба і, вже не чекаючи відповіді, зникла за дверима у своїй кімнаті.

— Мені інколи здавалося, що Люба моя справжня дочка, що вона любить мене, — з глибоким непідробним болем у голосі проговорив Малахов.

Ганна думала про інше. Вона добре чула слова чоловіка, але як на них відповісти — не знала. Адже не можна наказати когось любити чи вважати батьком? Серцю не накажеш, прислів’я старе, та дуже вірне. Це прислів’я зараз, мабуть, стосується не тільки Любочки, а ще більшою мірою і самої Ганни. Ох, як все заплуталося на білому світі! Багато часу мине, поки все розплутається.

— У мене до тебе велике прохання, — замість відповіді на слова Малахова сказала вона. — Накажи, щоб Сергія Боровика з лікарні негайно відпустили.

— Його ніхто не заарештовував і випишуть, тільки-но він одужає. Ти ж чула, він сам сказав, що там для нього зараз найкраще місце, бо