Читати книгу - "Чарівна діброва"

Усіх тих, що золотіють, потішає сумак. Він зацвів малиново, свіжо, смачно, яскраво на хвалу приморозкам і холодним ночам. Ще пишатиметься деякий час його чудова бальова сукня, доки й вона не пожовкне та не облетить і — як усі вони й у всіх — зміниться в пожовкле мертве листя. Грубим насипом лежить воно на землі і шелестить-хрупає під ногами. Хочеться йти обережно, щоб не давити й не кришити його. Завтра позгрібають його і запалять купини, і снуватиметься дим — син смерти.

Тоді скінчиться листопад, все одно, чи то буде кінець жовтня, чи початок грудня.

Байдужі й гордовиті чатинні дерева окуталися широкими киреями зеленого оксамиту, і їх не лякає ні листопад, ні ті місяці, що прийдуть опісля. Вони спатимуть зовсім загорнені, замріяні й присипані снігом.

Озеро держить своє гладке дзеркало і показує Діброві її осінній чар.

Самітній рибалка закидає вудку, стоячи на помості.

Здовж берега поміж модринами й березами поволі ходить жінка. Закутана в хустину, в руці кобілка, в другій ножик. Кобілка біла, вона зробила її з пластикової баньки з-під білила, обрізавши верхню частину і півручки. Навіть у другій половині проробила дірку, щоб можна було її прикріпити до пояса. Так постала справжня бойківська ґілетка. До неї вона посміхається, вкладаючи туди гриби. З усіх грибів масляки ще ростуть на вогкому ґрунті здовж озера там, де хаща вибігла між надозерні модрини й спинилися на березі річки.

— О, ти тут! — приказує до знахідки. — Якби не бронзова цятка в ямці з посірілою травою, я ніколи не подумала б, що ти — гриб. Але ти чудовий! Твій капелюх, як добре випечений хліб, а під ним жовте пухке масло. Але де твій товариш? Ви ж не любите самоти.

Товариш дійсно знаходиться: він притулився до дерева, і його майже присипало листя. Але здоровий білий окраєчок зрадив його. Збирачка встромлює руку з ножиком глибоко під листя й відрізує шапочку з куском пенька. Молодий і пишної вроди, він, певно, виріс уночі, бо вчора його тут ще не було.

Але що то в ямці? Ціла сім’я: двоє старших, більших, а біля них круглоголова молодь. Оці два темніші притулилися до матері, а ті четверо розсипались по ямці. Їхні шапочки ще білі з ледве жовтявим відтінком, і вони не плоскі, як у батьків, а опуклі з беріжками, тісно припалими до пенька. Отже, радість, щастя найти таку групку! Лежать у ґілетці, ховзькі від грибової слизі, вогкі від нічної роси. І пахнуть, так пахнуть! Нашими лісами з Бойківщини пахнуть. І смереками, і ялівцями, і збирачці ввижаються яри й потоки, і узбіччя, і грибові тайники-знайомці. Наче чує калатання дзвіночків на шиях у корів, і пісня:

Летить пісня по лісі та розтягнутим вівкненням лягає в яру над потоком. А осінь хилить до сну сизий день.

Іде далі, прокрадається поміж кущами. Он під ломакою старий батько-гриб! Аж чорний, плоский, наче тарілка. Тільки торкнути — він упаде і перетвориться в грудку бурої каші. І збирачка скаже: «Своє ти відбув, батьку! Ти намножив грибових зародків, і за те тобі спасибі. Життя своє скінчилося. Але наступної осени вродяться кароголові молоді, ховзькі діти твої. Прийдемо й ми сюди, якщо житимемо».

Від озера йде стежечкою старший, трохи похилий чоловік. Підіймається поволі. Під його ногами шелестить мертве листя. В руках у нього декілька сухих листків та жмуток гілок, що прибралися червоними і темносиніми ягодами.

— Покоління я вивчив. Цілий шкільний рік я приносив їм, як оце, рослини і навчав любити їх та розуміти. І дійсно, з-під моїх рук вийшли люди, що стали далі навчати молодь любити й розуміти природу. І тепер колишні мої учні віднаходять мене тут, на Діброві, та розпитують про нові й незнані рослини. Оці стрункі могутні дерева, що їх стільки різних на Діброві, я з радістю найшов тут дійсними. Бо в книжках я находив їх, але ніколи не думав, що побачу їх живими в їхньому природному габітат.

Так, старий пан усе своє життя був учителем ботаніки. З його підручника вчилися молоді, перед якими було життя, і мали вони більше виглядів, ніж він, їхній учитель, побачити китайський берест, отруйний сумак чи західню тую або чорний горіх чи гикорі. Проте…

— Он ліщина росте на мочарі, хоч у нас вона любить рости теж на схилах над потоками чи річками, алеж не на мокравині. Її листя менше і грубше, як у нашої, а її горішки зовсім цікаві: вони присипані пушком, а в зеленій чашечці густа ароматна олійка. Спершу я навіть не був певен, чи це справді ліщина і чи це ліскові горіхи, — думав професор, пригадуючи собі ліщину. — І