Читати книгу - "Свій час"

Я проведу його, цього чортового віпа, крізь Світ-комуну так, що він закохається в нього з першого ж погляду, вклепається, мов у багаторазову дівку, і вже ніколи не згадає про свої смердючі задвірки. Я порозкидаю, розмажу об стіни і накрию радіусом ліквіда всіх задерикуватих недоростків на його шляху, в мене всі столові дівки в околиці ходитимуть по струночці й накриватимуть йому поляну, я закидаю його лахами, підсуну в дім-трах найкращих комунальних шльондр. А як буде треба, особисто розкатаю його тонким шаром по бруківці. А як накажуть — сам ляжу кістьми.

Заради одного.

Щоб мені повернули його назавжди — мій спецохоронний час.

Я лечу. Злипаються в суцільну масу вулиці та повороти, дім-столи та дім-сни, птахи, комахи та комунали. Вони вже не смішні — вони нерухомі, мов будівлі й каміння, мов нежива природа; щоб вловити щось схоже на рух, я мусив би зупинитися, придивитися, зосередитися лише на цьому, а я не маю часу. Поки він, майбутній віп, заледве роздупляється на своїх задвірках, міркує і вагається, називаючи, мабуть, Світ-комуну «плебс-кварталом», я встигаю все.

Насамперед мушу навідатися до інфосхрону. Зробити запит на досьє.

Комунальний ранок у розпалі, гостьова зона сяє, виглянсувана за кілька проходів, та я все ж ліквідую мимохідь дві купки свіжого лайна і зо два десятки недопалків; правду кажу, я залюбки накрив би радіусом і самих курців, от їх справді ненавиджу! — організм у робочому часі потребує насичення киснем, але комуналам начхати. Якісь недоростки й досі гуртуються, смалячи, біля стіни, і мені довелось би затриматися, щоб відстежити ознаки конфлікту чи бодай рух пальців у застиглих клубищах диму. Нема коли. Суто задля релаксу, пролітаючи повз, на ходу скручую попелясті голови цигарок.

Уже біля входу в інфосхрон дошурупую, що всередину можу і не потрапити: форма і всі знаки розрізнення в мене ліквідаторські, спецохоронний — лише час. Одначе нескінченні двері відчиняються переді мною автоматично, очевидно, наказ надійшов і сюди теж. Класна все-таки річ — мобільник: передає людський голос на будь-яку відстань, економлячи час. Шкода, що не можна передавати так само великі масиви інформації. По досьє доводиться приходити в інфосхрон. Де тебе сповільнюють при вході, бо інфохоронці працюють у геть іншому часі.

Вмикається таймер.

Він чекає, поки я ввійду в синхрон, — миршавий чоловічок за величезним компом, схожим на чиюсь квадратну голову. В міру того, як я сповільнююся, жвавішають його пальці, решта лишається незмінним. Не враховуючи, звісно ж, раптової туги, сірості та задухи, немов світ притрусили порохом, смердючим цигарковим попелом. Зціплюю зуби: пусте, це тимчасово. Лишень перебалакати з інфохоронним телепнем, забрати роздруківки — і тоді…

— Зависає, — скаржиться чоловічок.

— Зачекаю.

— Ви сідайте. Я можу кави зварити.

Мою мовчанку він приймає за згоду і встає з-за компа. Щось із його рухами не те, я довго не можу збагнути (він встигає насипати порошку і вибрати програму: огидно — ніби спостерігаєш за роботою столової дівки), що саме, — і лише коли клацає кавомашина, до мене доходить. Він не вповільнений і не прискорений, він такий, як і я. Він, дрібний інфохоронець, придаток до компа! Нічого спільного між нами бути не може; ці дві тези штурхаються, наїжджають одна на одну, пруться на конфлікт, не бажаючи вкладатись у свідомості. Ще й не гребує сам зварити кави, просто на робочому місці.

Щоправда, я ніколи його і не мав. Лише робочий час.

— Техніки не оновлюють роками, — бідкається він, виймаючи склянку, всю у брунатних патьоках. Ідеться, мабуть, таки про комп. — На задвірках весь час випускають нові версії, ми фізично не встигаємо. Незважаючи на тамтешнє тотальне хроносповільнення. В середньому, себто.

Майже всі його слова зрозумілі. Чому ж я не вловлюю сенсу? Кажуть, після раптового сповільнення щось таке діється з мозком; мабуть, це воно і є. Я не зобов’язаний точити з ним ляси. Забрати досьє і геть звідси.

— Можна було б мудріше розпоряджатися екводотаціями. Ось ваша кава. Цукор тут, якщо бажаєте.

Він тицяє мені до рук скляночку, що парує і смердить, наче всередину встромили цигарку. Останньої миті розтискаю пальці; коричнева бомбочка летить донизу, я занадто сповільнений, щоб її підхопити, та й, правду кажучи, не хочу. Течиво розхлюпується долі зіркою, заляпуючи охоронцеві черевики.

Стенаю плечима.

— Розсинхронізація, — киває він. — Буває. Я ще зварю.

— Не треба. Даруйте.

Мені й справді незручно перед ним. Дістаю ліквід, накриваю калюжу радіусом, намагаючись не зачепити заодно його шнурівок чи й самих черевиків. Нічого, у своїй справі я профі, навіть у чужому часі.

Він дивиться якось чудно. Зіниці нерухомі, погляд тупий, як у комунала.

— Ви… справді ліквідатор?

Взагалі-то на мені сірий комбінезон зі знаками розрізнення. А хто ж я ще — шпитальна дівка?

— Ліквідатор.

— Атож, звісно… Нічого. Я просто…

Шкодує, що бовкнув зайве, нарешті доходить до мене. Зізнатися, що я ні біса не второпав?.. не знаю, який бовдур на моєму місці зізнався би.

— О, здається, запрацювало. Зараз буде досьє. А як?..

Затнувся, недоказав. Ясна річ, хоче знати, як простий ліквідатор (а спершу сприйняв був мене за перебраного спецохоронця?) отримав таке завдання.