Читати книгу - "Обережно: міфи!"

і таке нововведення — вживання виразу «в Україні» замість радянськозвичного «на Україні». Мотивували це тим, що «так — ніколи не говорилося», анінайменше себе не утруднюючи пошуками бодай якихось фактів на потвердження цього. А варто було б заглянути до ще недавно широко розповсюджуваної — тримільйонним накладом! — та, певно, не так уже й широко читаної книги С. Соловйова «Чтения и рассказы по истории России», виданої московським видавництвом «Правда» у 1989 р., аби, скажімо, на с. 607 побачити, як, наприклад, це говорилося, скажімо, ще у XVII–XVIII ст. Так, генерал Рене у розмові з княгинею Дольською каже про Івана Мазепу: «Зжалься, Боже, над цим добрим і розумним паном! Він бідний не знає, що князь Меншиков яму під ним копає й хоче, усунувши його, сам бути гетьманом в Україні...» А на с. 611 наведена — не навмисно, звичайно — ціла низка таких вживань: «якщо король шведський і Станіслав (польський король. — М. Л.) з військами своїми розділяться, і перший піде в державу Московську, а другий в Украйну...», або там же читаємо: «Київ та інші фортеці в Украйні...», або ще: «в Украйні зверхні й підлеглі, духовні й мирські...» А от щодо Москви — ніби навмисно — там же і якраз навпаки: «...пісню співають, і на Москві»...

Утім, оте нав’язування форми на Україні — як і все, що робилося імперськими ідеологами, — чинилося неспроста. Ось яке пояснення цьому видатного знавця української мови І. Огієнка наводить відомий сучасний мовознавець О. Пономарів (1999. — с. 226–227). У статті під промовистою назвою «В Україні, а не на Україні», видрукуваній у місячнику «Рідна мова» 1935 р., Огієнко, зокрема, писав: «Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання “де?” тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина чиєїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів “на Україні”, що має прецікаву історію... Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків. — О. П.), то на Украине (від москалів. — О. П.), а тому й защепили собі це “на Україні”, як своє власне (цей «звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, — зазначав Огієнко, — несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну». Однак додамо, форма в Україну, в Україні вживалася Шевченком значно частіше. — М. Л.), зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це, власне, на — болюча і зневаяслива ознака нашого колишнього поневолення...» То ж І. Огієнко закликав українців «змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну...»

А взагалі, пан міністр таки має рацію — «малоросійської мови», дійсно, не було і немає, оскільки була, є і, дасть Господь, буде чарівна українська мова! На противагу різним ганителям цей створений українським народом упродовж свого існування шедевр цінують у світі: її «фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 р. у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому — французька, на другому — перська)» (Антисуржик. — 1994. — с. 7). І це попри те, що упродовж століть вона безжально переслідувалася імперською владою, виставлялася такою собі «селюцькою» попелюшкою, навіть не визнавалася за мову!

Якби подібний мовний конкурс відбувався у наш час, то навряд чи українська мова змогла б отримати подібне високе визнання — настільки потужним було її нівелювання під «велику й могутню». Цілеспрямоване і довготривале спотворення краси і своєрідності української мови шляхом широкомасштабного калькування мовних конструкцій російської мови було настільки сильним, шо багато хто (нерідко навмисне!) ототожнює рівень розвитку сучасної української мови із рівнем горезвісного суржику, що буквально затопив українське суспільство. І, на жаль, грішать цією вадою не лише пересічні громадяни — його відголоски брудними потоками стікають зі шпальт ЗМІ, екранів телевізорів, естрадних підмостків тощо. Тож знадобляться чималі зусилля як мовників та людей, фахово пов’язаних з мовою (працівники радіо й телебачення, актори, лектори, викладачі, вчителі, журналісти), так і широкого громадського загалу в Україні, аби зневажена нашою байдужістю попелюшка знову засяяла у всій своїй красі та неповторності.

Красу та багатство нашої мови відзначали численні чужинці, яким довелося побувати на українській землі, зокрема відомий турецький мандрівник та географ Е. Челебі, як наголошують укладачі російського видання його знаменитої «Книги путешествия» (Челеби, 1961. — с. 19), «говорячи промову киян, тобто про українську мову, він пише: “мова їх ще більш всеохоплююча й багата, ніж фарсі, китайська, монгольська й усякі інші”»...

Таку ж високу оцінку красі й багатству української мови висловлював відомий російський філолог–славіст XIX ст. академік І. Срезневський, що присвятив вивченню української мови, історії, збиранню фольклорної спадщини українського народу чимало своїх праць. Так, у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834), яка, на думку дослідника його творчості Вс. Срезневського (1916. — с. 8–9), заслуговує на «особливу увагу», зокрема тим, що «у ній автор висловлює свою думку про мову малоросійську у зв’язку з іншими, як про мову, що має повне право на самостійне літературне існування. “Нема причин доводити”, — говорить І. Срезневський, — “що мова українська (чи, як воліють називати інші, малоросійська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як доводить дехто; і многі переконані, що мова ця є однією з найбагатших мов слов’янських... що це мова, котра, бувши ще не оброблена, може вже зрівнятися з мовами, створеними за гнучкістю й багатством синтаксичним, — мова поетична, мелодійна, живописна”».

Можливо, й сьогодні дехто намагатиметься віднести таку високу оцінку визнаного фахівця на карб його захоплення Україною, в якій він змалечку провів не один десяток літ. Однак, наголошував Всеволод Ізмаїлович у іншій своїй статті (1898. — с. 2–3), «вдивляючись у характер робіт Ізмаїла Івановича з вивчення України, неможливо не помітити, що вони не