Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

Матері він спершу не впізнав, так вона змінилася за останніх майже двадцять років, що він її не бачив. Першої миті він навіть подумав, що не в ту квартиру подзвонив. Але вона, як не дивно, його впізнала. Трималася прохолодно, не стала перед ним робити цирку, хоч була в такому становищі, яке до того спонукало.

Лиш раз піймав її важкий, жалісний погляд, у якому прочитав, що їй таки шкода, що так склалось їхнє життя, себто не склалось, і що воно могло бути інакшим. Що могли вони стати ріднішими й ближчими одне одному, та щось завадило їм із батьком те зробити. А може, все те він лише хотів би прочитати в тому її погляді і йому лише здалося, що він таке у ньому прочитав. І насправді перед ним була чужа жінка, якій у скрутну хвилину просто не було до кого звернутись, окрім нього.

Як би там не було, але він пробув із нею стільки, скільки вона того потребувала. А коли її не стало, спустошений і пригнічений повертався до Рівного, яке було йому направду рідним, до своєї домівки, до свого лігва.

В уяві постійно зринало її лице – змучене, викривлене гримасою нестерпного болю і таке чуже… Цього він не забуде ніколи. Не зможе. Таке не забувається, хоч як би він того не хотів. Багато чого він хотів би забути, викорчувати зі своєї пам’яті, але те йому не під силу…

І лише думки про Христину зігрівали його тепер. Хоч думки ті весь час розбивалися образом матері, котрий нещадно вривався в його уяву мимоволі і вперто бовванів перед ним.

Це була якась несамовита боротьба двох образів, двох протилежностей: добра зі злом, ніжності з байдужістю, тепла з холодом. І від того почувався ще більш нестерпно й боляче. Бо ідеальний образ тієї, котру він підніс на п’єдестал, грубо зачіпала та, котру він намагався забути.

Піти до Христини він поки так і не зміг. Може, тому, що боявся порушити той ідеальний образ, котрий витворив в уяві. Не знав, що вона скаже. Що собі думає. Він зігрівався спогадами про ті чаювання з нею, і йому було хороше і достатньо того.

Мабуть, звик жити в уявних світах, тож реального тепер боявся. Боявся, що реальність може порушити його внутрішній світ, котрий і так став хитким після тієї спустошливої поїздки. Тож вирішив лишити все, як є. Поки що.

Та він обов’язково піде до неї. Пізніше. А може, все буде значно простіше, бо можуть із нею побачитись на подвір’ї чи на сходах у під’їзді. Усього лише кілька кроків сходами вгору відділяють його від неї, усього кілька кроків можуть наблизити його до неї, усього лише кілька кроків…

Він узяв гітару, й мелодія, котра лунала в його голові увесь день, зазвучала тепер із доторком струн. Перебирав пальцями ті струни, а в уяві поставав її таємничий образ, її мила усмішка, лице, що було йому направду рідним.

Дограти він не встиг. Бо раптом у двері хтось подзвонив.

Осінь видалася чудовою. Така буває рідко: тепла, погідна, запашна; її прохолодні ранки переходять у майже літні спекотні дні, поволі змінюючись неквапливими погожими вечорами. Ними насичуєшся, наче добрим густим нектаром із терпкуватим присмаком і п’янким ароматом. Ти поринаєш у її насичену глибінь, у її золоті барви, всотуєш у себе її міцний запах і просто радієш, що живеш. Що ти є зараз, тут, на цій землі і в цьому місці.

Така осінь зазвичай спонукала Христину до романтичних настроїв і мрійливих роздумів. Але саме цієї пори в душі Христини почалися зрушення: її почуття до Макса змінювались дуже швидко і, здавалось, безповоротно. І не в найліпший бік. Якщо раніше вона готова була заради нього на все, аж до якихось божевільних вчинків і дій, то тепер було інакше.

Ця дивна і непояснима прохолода до Макса спантеличувала Христину, бо ще зовсім недавно вона була переконана в тому, що він – її доля, що вони будуть разом усе їхнє спільне життя, і в свята, і в будні. Вона серцем чула, що це ВОНО – те справжнє і прекрасне, яке дається чи не раз у житті. Аж тут раптом такі химерні зміни, причини яких вона не могла втямити, хоч зазвичай свої душевні переживання могла пояснити чи принаймні спробувати збагнути. Таке враження, наче вона прокинулась від сну…

Невже почуття минуться так само несподівано і непояснимо, як почалися? Розвіються за вітром, невблаганно витечуть із часом, як витікає з пам’яті щось несуттєве і повсякденне? Вони ж, здавалося, були такі міцні, такі всепоглинаючі й прекрасні, що вона й помислити боялася, що коли-небудь вони з Максом можуть розлучитись.

Що ж це? Невже вона нічого не знає про життя?

А може… може, це повертаються до неї