Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

За їхньою версією, три планети Сонячної системи були заселені і на них усіх були високорозвинуті цивілізації. Це — Земля, Марс та Венера, вже тоді з супутниками зв’язку, надсучасними технологіями та надзвичайно розумними людьми могутньої тілобудови. Ми ще до цих пір можемо побачити у потужні телескопи залишки їхньої діяльності — розгалужену систему зрошення ґрунту та русла пересохлих, а колись повноводих рік. Але детальніше Марс ми не вивчимо, бо нас просто ніколи туди не пустять, поки що на Червоній планеті людям нема що робити, аби вдалося вберегти рідну Землю від імовірних катастроф та негараздів, а не тикати свого носа, куди його не просять.

І коли цивілізації Марса та Венери набрали найбільшого розквіту, на нашому небосхилі світило не одне, а цілих два Сонця. Було ще так зване Раджа-сонце. Про його тодішнє існування наші вчені дізнались з найдревніших індійських епосів. Раджа-сонце було менше, бо вже майже згоріло, а наше, теперішнє Сонце, тільки починало горіти. І справжніми, тобто корінними жителями Землі, є східні народності, тобто землі, заселені цими народностями, є колискою земної цивілізації.

Після довгих спостережень та порівнянь Сонячної системи та інших подібних систем, вчені дійшли висновку, що Сонячна система має неправильну будову, бо навколо Сонця обертаються найменші планети, а не найбільші, як в інших подібних системах. Отже, всі планети, що обертаються довкола Сонця, колись знаходились у двох різних системах, тобто обертались довкола двох Сонць. Навколо якого з них оберталась Земля, вчені ще не розібрались.

Невдовзі Раджа-сонце зовсім перегоріло і його ядро притягла до себе одна з найбільших планет теперішньої Сонячної системи. А планети, що обертались довкола згорілого Раджі-сонця, перейшли до нашого теперішнього денного світила.

І ще одне. Вчені наполягають, що у нас таки насправді є сусіди по Сонячній системі. Що сталось з Марсом, ми вже знаємо, один з найвизначніших світових вчених, світило російської науки Ломоносов доказував, що у створений ним телескоп він бачив довкола Венери під час її затемнення Землею коло, надзвичайно схоже на атмосферу, і вчений насправді вважав, що на ній є життя. І крім мешканців Венери, нашими сусідами є мешканці планети Глорія, яка знаходиться за Сонцем, майже на тій самій орбіті, що й Земля. Сонце повністю закриває її від нас і тому земляни не мають змоги бачити цю, на гадку вчених, заселену планету, але вони вже давно стежать за величезними білими кулями, що влітають за Сонце та не вилітають з-за нього. За версією вчених, кулі приземляються на Глорію. Її жителі, ймовірно, за нами спостерігають, бо, виявляється, під час кожного ядерного випробування, що його проводять країни, які володіють ядерною зброєю, завжди висить «тарілка» і, напевне, втягає в себе основну масу ядерного випромінювання. Може, й завдяки тим-таки «тарілкам» ми ще сяк-так і існуємо на Землі.

Планета Глорія старша від нашої планети більше ніж на 250 мільйонів років. Першим її помітив у свій телескоп один французький вчений ще 400 років назад, він же назвав її Планетою Богів. Може, саме прибульців з Глорії зображали на своїх печерних малюнках стародавні єгиптяни та індуси.

Коли я створювала цю книгу, по одному з популярних телевізійних каналів показали велику білу кулю, що зависла просто навпроти Сонця у безпосередній близькості від нього. І тоді існувало безліч версій, що ж то могло бути? Беру на себе сміливість висловити свою версію, що то був саме зореліт, може, з Глорії, а, може, навіть і зовсім з іншої галактики, який підзаряджався сонячною енергією.

І ще осмілюсь висловити свій власний погляд на речі. Жителі планети Глорія ніколи не допустять ні до яких глобальних катастроф у нас на Землі, в чому нам дуже пощастило. Вони швидше відберуть у нас цивілізацію. Бо, якщо та Глорія насправді існує і земляни допустять у себе на планеті щось, приміром, серію надпотужних ядерних вибухів, Земля просто вріжеться у Глорію, чого її мешканці просто не можуть допустити. І, швидше всього, вони повністю, незримо та невидимо для нас, контролюють та коректують Землю і підправляють точний напрямок її польоту, навіть якщо Земля часом, завдяки нашій надбурхливій діяльності, трохи і збивається з курсу.

Цупка ожина, чіпляючись за штани, не давала Роману та Тасі увійти до малинника з незнайомої їм сторони. Згодом до ожини додалася ще й шипшина, що непрохідним муром перегородила дітям дорогу — ну нічого не поробиш, хоч ти лусни. Довелось їм іти лісом довкола малинника, щоб зі звичної сторони зайти на зруб, на якому червоніла велика, гарно достигла під щедрим літнім сонцем, малина, довжиною у півпальця і шириною теж. Роман тримав у витягнутих руках розкриту картату торбу, а Тася, акуратно зриваючи, вкидала у неї налиті соком пахучі ягоди.

Коли торба наповнилась, діти назбирали ще по добрячій пригорщі та сіли, смакуючи солодко-кислувату малину, обговорити свої подальші дії.

— Я упевнений, що ні бабуся, ні дідусь анітрохи не помітили нашу відсутність. А ти, Пірате, як гадаєш, помітили чи ні?

Песик, висолопивши рожевого язика, лагідно потерся об Романову руку, а потім, влігшись біля Тасиних ніг, з видимою насолодою закрив вологі карі очі.

— Ох ти й хитрун. Можна подумати, що втомився більше від нас!

— А це він так спеціально, щоб його далі несли на руках. Ми вже добре тебе вивчили, — Тася легенько перевернула собача на спину і почухрала ніжний, рожево-білий животик. — Почапаєш своїми лапами. А не захочеш, то