Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Проте тривав той період вельми недовго — лише кілька місяців. На самому початку 1937 року були «викриті», заарештовані, а трохи згодом розстріляні Євген Цетлін, завідувач бюро технічного обслуговування «Уралмашу» (у минулому секретар ЦК комсомолу й один з улюблених учнів Бухаріна) і Лев Авербах, перший секретар Орджонікідзевського райкому ВКП(б) м. Свердловська, що був перед тим секретарем парткому «Уралмашу». Біда полягала в тому, що обидва вони були близькими друзями Єлізарова, а Авербах навіть давав йому рекомендацію для вступу в партію. На районній партійній конференції в лютому 1937 року згадали про зв’язки Єлізарова з троцькістами, а в партійну організацію надійшов донос на «японського шпигуна, який окопався в редакції заводської багатотиражки і має три прізвища: 1) Єлізаров, 2) Чан Кайші, 3) докладно мені не відоме, але починається, здається, на Цян». Бюро райкому ухвалило: «В колективі редакції газети «За тяжелое машиностроение» не було більшовицької пильності. Газета не раз припускалася ворожих виступів. Звільнити тимчасово виконуючого обов’язки відповідального редактора Єлізарова і підсилити склад редакції перевіреними партійними кадрами». За всіма канонами сталінського «соціалістичного реалізму» 1937 року в комуніста Єлізарова залишався один шлях: арешт, надзвичайна судова «трійка» і «десять років без права листування», тобто розстріл. Проте сталося диво: секретар міськкому партії Михайло Кузнецов публічно заявив: «Він ще вчиться в нас, він молодий у нашій партії. Ми його направили в таку організацію, де він під керівництвом міського комітету партії, міськради буде виправлятися». Цією організацією стала міськрада, куди Єлізарова було призначено заступником завідувача оргвідділу.

Хоча, цілком можливо, ніякого дива насправді не було, а Кузнецов просто отримав відповідну вказівку від Сталіна.

Чан Кайші ніколи не забував свого старшого сина, якого він так необачно відправив учитися в «безпечне місце». «Як мені не вистачає мого сина! Я поганий батько, не зміг потурбуватися про нього», — звірявся генералісимус своєму щоденнику в 1930 році. 1931 року слюсар заводу «Динамо» був на волосину від повернення додому. Саме тоді ґоміньданівська поліція заарештувала в Шанхаї професора французької і німецької мов Гілера Нуланса, який виявився шефом Далекосхідного бюро Комінтерну Яковом Рудником. Кремль через удову Сунь Ятсена запропонував Чан Кайші обміняти Рудника на Цзян Цзінґо. Сун Мейлін, улюблена третя дружина генералісимуса, гаряче радила чоловікові згодитися. Проте Чан після важких душевних мук відмовився: «Ні, я скоріше згоджуся, щоб Цзінґо залишався на засланні і навіть загинув у Росії, ніж виміняю його на злочинця. Матиму я спадкоємця чи ні — на те Божа воля. Але я не можу порушити закон, зрадити країну, заплямувати честь свого імені. Навіть заради сина».

У 1937 році ситуація в Китаї змінилася. Японія, яка ще 1931 року захопила північно-східні провінції і створила там маріонеткову державу Маньчжоу-Ґо, готувала широкомасштабну агресію проти власне Китаю. Комуністи, які зазнавали постійних поразок у боях із Ґоміньданом, настійливо просили Чан Кайші припинити «міжусобну війну» і разом виступити проти іноземних агресорів. Генералісимус уже добре знав підступність своїх «нових старих» союзників. Проте після довгих вагань усе ж згодився на мир та спільний фронт проти японців. Але поставив умову: йому має бути повернено сина.

У березні 1937 року потенційного «ворога народу» разом з родиною викликали із Свердловська до Москви. Через пару днів його уральські друзі отримали телеграму — «зустрічайте поїзд Москва — Владивосток». За кілька хвилин, що поїзд стояв у Свердловську, Єлізаров устиг сказати друзям: «Давайте прощатися. ЦК посилає мене до Китаю із завданням повернути батька на наш бік». Так скінчилася дванадцятирічна одіссея китайця Країною Рад.

«Кістки і м’ясо з’єдналися, син повернувся з Росії, — записав у щоденнику Чан Кайші. — Розлука тривала дванадцять років, тепер духи предків можуть заспокоїтися».

Після короткої зустрічі з батьком та мачухою у Нанкіні, сімейна пара з немовлям вирушила до рідного міста Цзінґо — Сікоку. Там родичі вирішили влаштувати синові, що не був удома 12 років, іспит — чи впізнає він рідну матір. Поруч із Мао Фумей у вітальні всілося з десяток її родичок та подруг, одягнених у національне вбрання. Іспит мав не лише сентиментально-родинне значення. Чутки, до того ж перебільшені, про «подвиги» Цзінґо в Радянському Союзі, про його відречення від батька, про непохитні комуністичні (а отже ворожі) переконання, про повну русифікацію вирували не лише його рідним провінційним містечком, а всім Китаєм. І нині він мав довести, що не втратив на чужині свого китайського єства.

Проте справжнього іспиту не вийшло. Щойно побачивши сина, мати заридала, підхопилася й побігла до нього, називаючи його ласкавими дитячими прізвиськами. Заплакав і син в обіймах матері.

Наступні вісім місяців стали для Цзінґо періодом «реабілітації». Адже з’ясувалося, що в СРСР він добряче підзабув рідну мову. «Батька дуже непокоїло те, що в мене немає глибокого розуміння китайської етичної філософії, що я не проникся ідеєю національного будівництва», — згадував згодом Цзян Цзінго. «Звіт про твоє перебування в Росії тобі краще перекласти китайською самому, — ставив генералісимус завдання сину. — Ти маєш спеціально зайнятися китайською, згадати ієрогліфіку, вміти вільно викладати свої думки на папері».

Процес «китаїзації» активно проходила і його дружина Фаїна. Ще під час першої зустрічі з свекром-генералісимусом та його улюбленою дружиною Сун Мейлін вона віддала їм максимальну шану, сказавши, що є сиротою й просить їх бути їй за батька та матір. Через кілька місяців лідер Ґоміньдану визнав вибір сина й особисто дав невістці ім’я Цзян Фанлян (де Цзян — родинний ієрогліф, «фан» означає «правильний», а «лян» — «доброчесний»). Онука Еріка генералісимус нарік Сяовенем (де «сяо» — «повага до батьків», а «вень» — «освіта»). Щоправда, перед цим родинній парі, що мала вже майже три роки сімейного стажу, дворічну дитину й очікувала на другу, довелося відбути ще одне весілля — за китайськими звичаями. Чан Кайші хотів, щоб його невістка поводилася