Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ну, за зустріч! — підняв я кухоль із пивом. На смак воно було незвичне, але приємне.

— За зустріч! — грюкнулися кухлями, далі їли.

Потім іще нас чаєм пригостили і білим хлібом з медом. Наїлися так, що дихати важко було. Коли виходили, то так вийшло, що Параска до мене в сани пішла. А у санях добре. Сіна багато, на сіні шкура ведмежа, на ній лежимо, зверху іншою шкурою вкриваємося. Жоден мороз не страшний.

— А я, Іване Карповичу, по ваших оповідках читати навчилася, — розповіла Параскева.

— Ну, я радий, що такі корисні мої історії.

— А грамоту я вчити почала, бо хотіла вам лист написати.

— Лист?

— Ага. Спитати за брата.

— А що з братом?

— Загинув він, якось дивно. Подався до Петрограда, тоді ще це Петербург був, роботу шукати. То там працював, то сям, мабуть не дуже в нього виходило, але гроші сякі-такі нам відсилав. Потім написав, що знайшов хорошу роботу, про яку нічого розповісти не міг. У якогось вченого. Збирався їхати до нього в лабораторії працювати. З листом гроші надіслав. П’ятдесят рублів! Ніколи раніше стільки не надсилав. Ми зраділи за нього. А потім Сашко зник. Писати припинив, ані звістки про нього. Мама до поліції пішла. А там кажуть, що аби ще благородний, а то селюк якийсь. Може, запив, може, у зашморг поліз чи під потяг попав. Відмовилися шукати. А потім я газету побачила. Я тоді вже у закладі працювала, один із клієнтів приніс. А там фотографія Сашка і написано, що його вбили при спробі нападу на якогось лікаря у Петербурзі.

— Лікаря? Зачекай, а чи не Благово того лікаря було прізвище? — згадав я давню справу, в якій обіцяв допомогти і не допоміг.

— Ага, Благово. Я прізвище запам’ятала, — кивнула дівчина.

— То твій брат на лікаря напав?

— На фотографії він був. Але я не вірю, що він нападав. Сашко мирний був. Так, траплялося, що його хлопці били, а щоб він — ніколи. А тут напав на якогось лікаря. Для чого, чому? Брехня якась. І ото хотіла написати вам листа, попросити, щоб ви розібралися.

— Але не написала?

— Ні.

— Грамоти не вивчила?

— Та чого ж, вивчила. Тільки ж сказали мені, що ви задарма не працюєте. Показали місце в одній історії, а там вам п’ять сотень за справу платять! Стільки в мене немає.

— Ну, бувало, що платили і більше, а бувало, що і менше. А от справа брата твого мені цікава.

Почав її розпитувати, але знала вона дуже мало. Тільки отой останній лист від брата, що знайшов він роботу у вченого якогось, гроші наперед отримав, обіцяв, що тепер добре зароблятиме і щотижня надсилатиме. Потім зник, півроку жодного листа, а потім побачила Параскева газету. З фотографією вже мертвого брата.

— Якби він утопився чи зарізали, воно б хоч зрозуміло було. Ну, трапляється таке. Але якого біса він поліз того лікаря вбивати? — дивувалася Парася.

— Може, образився за щось?

— У статті написано було, що лікар його не знав. Та і Сашко був такий, що перетерпить краще, аніж мститися полізе. І де він зник на стільки місяців? Чому додому не писав? Він же про нас піклувався, знав, що ми лише на його гроші живемо, не міг просто взяти все і кинути. Трапилося з ним щось.

— Ну, історія дуже дивна, — погодився я. Розповідати про лікаря Благово не став, але подумав, що як прийшла до мене ця справа вдруге, то знак це, що треба нею зайнятися.

Позаду Бобров із дівчиною охати почали. Візники навіть не озиралися. Параскева до мене пригорнулася.

— Той, не треба, — прошепотів я.

— Чого ж не треба? — здивувалася вона. — Відчуваю, що дуже навіть треба. Це ж у вас не пістолет стирчить?

— Просто ми труп веземо, до смерті треба ставитися з повагою.

— Воно, може, і так, але ніщо так людину в ліжко не штовхає, як смерть.

— Звідки ти це взяла? — здивувався я.

— Ну, я ж у борделі працюю і помітила, що як у місті похорон велелюдний, то після цвинтаря багато хто одразу до нас біжить. Смерть людину лякає, а блуд — найкращий засіб, щоб про смерть забути.

— Може, і так, — погодився я.

— Точно так. Колись бухгалтер один із залізниці вішатися збирався. Казенні гроші витратив, суду злякався і поліз у зашморг просто в службовому кабінеті. Але ремінь не витримав і порвався. Почули люди, прибігли, зняли ремінь із горла. Бухгалтер отямився і одразу до нас у заклад побіг. Він і раніше ходив, але як чоловік був посередній, більше любив побалакати. Воно ж, Іване Карповичу, до закладу нашого більшість ходить саме побалакати.

— А я думав, що у гречку стрибають.

— Щоб у гречку стрибати, треба здоров’я мати. А до нас же ходять чиновники різноманітні, які за