Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А може, розкрутити цей кліп тут, у Києві?
Жанна гмикнула.
— Тут бракує двох складових успіху: місця зустрічі з глядачем і місця, де можна «відбити» вкладені гроші, — сказала вона.
– І це ти матимеш у Москві? Хочеш повторити шлях Соломії Крушельницької — повернутися в Україну славетною артисткою?
— Ой, не питай.
— Жанно, кохана, — хлопець заговорив серйозно, стараючись бути якомога переконливішим. — У Москві загубилося багато нашого люду. Більшість російських виконавців — вихідці з України. Справді, якщо станеш відомою там, у нас тобі популярність гарантовано. Але для тебе нормально їздити на батьківщину з концертами, називаючись зіркою російської естради?
Дівчина ховала погляд під довгими нафарбованими віями. Цілковито зосереджена на вечері, піднесла до рота чашку.
Євген не вгавав:
— Нема гарних концертних майданчиків? Українська музика не популярна? Жоден вітчизняний гурт не може зібрати залу в Палаці спорту? Це неправда! Повір, за кілька місяців усе зміниться! І ти перша переконаєшся: у нас найбільшу аудиторію здатна зібрати таки не російська попса, а якісна українська пісня!
Мальона промовчала.
Коли він проводжав дівчину на потяг, вона пообіцяла щотижня навідуватися до їхнього постійного блогу «Мюзік-дей».
IIIПопри свої сорок із невеличким гаком, Дмитро Віталійович почувався старим і неповоротким. Раніше йому вдавалося за кілька днів наперед вгадувати порух флюгера на даху Секретаріату Президента. Але ж ночі, проведені між екраном телевізора і монітором комп’ютера, не сприяють гарному самопочуттю. Саме між цими двома екранами Чорнята зустрів Новий рік. Так, не минуло й року, а «помаранчева» команда вже відчула мертву хватку російського газового спрута. Перший ранок нового року Україна зустріла з перекритим вентилем на легендарній «трубі». Газпром таким чином додав останній аргумент до своєї вимоги купувати в нього продукцію за майже вдвічі більшою ціною за збереження колишньої пільгової ставки транзиту. Таке трапилося вперше. Поки Україна викручувалася завдяки запасам із власних газосховищ, сусідні країни мовчали. Це нагадувало ситуацію, коли один хуліган тримає в напрузі ціле товариство і ніхто не чинить опору. Та коли в європейських газопроводах критично знизився тиск, усі в один голос заговорили про міжнародні зобов’язання країни-транзитера. При цьому Москва уточнила: мовляв, про порядність українських партнерів і мови не може бути. Україна, як стверджував російський президент, краде газ.
Святкового дня в кабінеті Чорняти не вмовкав телефон. З одного боку на редактора тиснули люди леді Ю: чому не обстоюєте інтереси України в газових спорах з Росією? Ішлося про заяву, яку поширив виборчий штаб колишньої прем’єрки. Палка риторика ніби повертала всіх до часів «помаранчевого» Майдану. А вже парламентські вибори були не за горами… Пані з русявою косою рішуче стала на захист міжурядової угоди чотири роки тому. Згідно з нею Україна купувала газ за низькою ціною, а Росія мала пільговий тариф на транзит українською територією.
Година збігала за годиною, а на Банковій досі не знали, що робити у відповідь на «аргумент» «Газпрому».
«Моїй Україні» слід було терміново визначатися, з ким вона сьогодні. З одного боку, під час «помаранчевих» подій газета продемонструвала відданість національним святиням, а зараз вимушена була мовчки плентатись у фарватері Пасічника. З іншого — в редакції вистачало ура-патріотів, які сліпо наслідували «богиню у білому». Звідки їм було знати, на які компроміси здатна сама леді Ю., якби вона в статусі українського прем’єра налагоджувала відносини з «Газпромом»? Але нині, коли екс-прем’єрка перейшла у приховану опозицію, м’яч опинився на її половині поля і удар призначався Пасічнику.
Романтики від «помаранчевої» революції стали в позу. Пасічника звинувачували в численних гріхах: використанні старого апарату управління, схильності до помпезних святкувань і неперебірливості в друзях. Відповідна публікація за підписом Холодія зайняла цілу шпальту. Це була красива емоційна сповідь на тему втрачених ідеалів. Спричинився до такого «зойку» президентський указ про присвоєння звань заслужених працівників у різних галузях. Прізвища обох заступників Чорняти загубилися десь поміж тих журналістів, яким Олесь при зустрічі не подав би руки. Він зі сторінок газети порадив їм вийти на заслужений відпочинок та проїдати зароблене на виконанні темників, замість того, щоб рватися на телеекрани. Холодій побачив у переліку нагороджених ім’я полковника міліції, начебто причетного до смерті важливого свідка зі справи Гонгадзе. Сусідство «жертв» і «катів» в одному списку нагороджених, за словами Олеся, спонукало його відмовитися від звання «заслуженого».
Валерія Каперс його підтримала. Вибухнув скандал. У Секретаріаті Президента це запам’ятали. Відтоді Олеся запрошували на всілякі урочистості лише разом із парламентським оглядачем Мар’яною Опаристою. Вона віднедавна стала «обличчям редакції» у закордонних відрядженнях, заразом прикрашаючи Пасічників почет.
Ці жовтогарячі курчата вважають, що літочислення розпочалося з моменту їхнього вилуплення з яйця, думав Чорнята. А що б вони робили, якби він, «продукт старого режиму» і «апаратник», просто не допустив їх до благ, якими дозволив користуватися? Завдяки йому ці вчорашні студенти спілкуються на одній нозі з народними депутатами, літають із першими особами держави до Вашингтона, Берліна і Токіо, отримують нічогеньку зарплату і нагинають безвідмовну редакційну челядь задля своїх творчих забаганок. Хто ж не знав, що Олесь став заступником редактора «авансом»? Він ще ходив із заліковою до університету, коли Чорнята доручав йому вичитувати й підписувати газетні шпальти. Не всі журналісти легко змирилися з тим, що всі свої творчі плани їм доводиться узгоджувати з Холодієм. Бути у редакційному штаті означало цілковито підпорядковуватись Олесю, служити Олесю, подобатися Олесю.
У своїй самозакоханості наймолодший заступник Чорняти зовсім втратив здоровий глузд. Бач, побажав, аби його, перш ніж нагороджувати, на звання «заслуженого» висунув колектив. Мовляв, рекомендації Дмитра Віталійовича йому не досить. Припустімо, редактор зібрав би людей і натиснув на них. Але яку думку склали б тоді про нього, скажімо, старші колеги, жоден з яких не дослужився до такого звання? Ніхто ж інший як Олесь відкрито пояснював їхню присутність у штаті слабкістю характеру шефа. Але Дмитро Віталійович не міг так просто з ними розлучитися. Ці люди прослужили журналістиці довгі рок й у разі втрати роботи нагадували б старих циркових звірів, що вмирають від туги і голоду в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не повертайся спиною до звіра», після закриття браузера.