Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

не пам’ятала, але з цікавості взяла до рук книжку у м’якій палітурці з фотографією дівчини у вечірній сукні. Поза сумнівом, ця авторка презентувала київському читачеві якщо не власні альковні пригоди, то вигадані за зразками московських «письменниць» того самого штибу. «Невже таке чтиво когось цікавить?» — подумала колишня учасниця гурту «Віват», в якої власних інтимних походеньок було хоч греблю гати.

З неба сіявся дрібний, мов пісок, травневий дощик, але дівчина-автор героїчно мерзла в яскравій вечірній сукні з голими плечима. Саме це найбільше приваблювало перехожих — ніби їм пропонувалося маленьке шоу. Втім, коли дізнавалися, скільки коштів треба викласти за книжчину з автографом, з посмішкою клали те диво на прилавок і йшли далі. Дівчина проводила їх розчарованим поглядом, при цьому старанно посміхаючись самим лише нафарбованим ротом. Напевне, Чубенко пожалів її та купив книжку для Жанни. Вона недбало подякувала не цікавлячись, що там їй написали, і вкинула подарунок у сумочку, щоб негайно про нього забути.

Але Жені не хотілося так відразу полишати ятку і він просто запитав, як почалася творча діяльність молодої письменниці. Авторка милостиво глянула на нього і поволі розповіла, що взялася за перо ще в шкільні роки, оповідання розміщувала в інтернеті. Зрештою, отримала електронного листа з видавництва, мовляв, там, у Москві, налагоджено цілу систему пошуку нових імен. Їй замовили гламурний роман. Написану через півроку книжечку видали мало не за місяць.

– Із космічною швидкістю, якщо порівнювати з вітчизняними видавництвами.

— А чому ви не пишете українською? — не вгавав Євген.

— Я її погано знаю, — погордливо скривилась авторка.

Поряд за автограф-сесією спостерігали дві дівчини в міні-спідничках. На останніх словах розмови недбало наблизилися, одна покрутила в руках книжку:

— Скільки?

— Двадцять гривень.

— Овва! Максимум — десять.

— А за п’ятдесят доларів не хочете? — крізь зуби процідила авторка роману, ніби торгувала рибою на Бессарабці.

Євген засміявся і взяв Жанну під лікоть, виводячи з натовпу.

Наступного дня він привів гостю до свого улюбленого кафе. Тут крізь прозорі стіни можна було спостерігати, як відвідувачі вибирають страви. Але як Женя не старався догодити коханій, обід їй не сподобався. У Жанни був такий вигляд, ніби вона цієї миті подумки відправлялась у далеку подорож, сама-самісінька. Дівчина відпила ковток із келиха і, не відповідаючи на погляд свого супутника, подивилася на сусідній столик очужілими очима. Дарма схвильований і ніжний бой-френд сидів навпроти і щохвилини дарував їй бездоганну, як у рекламному ролику, посмішку. Він був простий і передбачуваний, цей Євген. Мальона переборола позіх і вимушено посміхнулася. На жаль, вона звикла до іншого. Їй не вистачало повсякчасних феєрій, карнавалів, масок, несподіваних витівок і навіть сварок Костика. «Швидше б додому, в Москву», — було написано на її обличчі.

— У попа була собака, він її любив. Вона з’їла шматок м’яса — він її забив. І в землю закопав… — раптом продекламував Євген.

— Що ти сказав? — перепитала Жанна, отямившись від своїх думок.

— Ти ж мене не слухаєш, то яка різниця?

— Повтори, що ти сказав.

— Хотів би знати: ти мене вже закопала?

— Господь із тобою!

— Безсовісна! Ти вже думаєш, як би швидше сісти у поїзд.

— Ні.

— Я не сліпий.

— Вибач.

До зйомок ще залишалося ще дві години, які Женя запропонував присвятити сучасному образотворчому мистецтву. Модний «контемпорарі-арт» у найбагатшому приватному виставковому залі країни справляв прикре враження. Найбезнадійніше виглядав величезний вибілений конячий череп, виставлений на високому постаменті, наче окраса експозиції. Навколо з виразом глибокої задуми походжали відвідувачі арт-центру.

— У мене таке відчуття, ніби я порпаюсь у смітнику, — сказала Жанна.

Зранку її трохи нудило.

— Якщо тебе шокує твір — він відбувся як мистецький факт і виконує своє призначення, — силкувався іронізувати Євген.

Гостя відверто нудьгувала на всх «культурних» заходах. Які так ретельно заздалегідь спланував для неї Женя. Залишався ще один — рок-опера «Біла ворона». Коли нарешті було знято останні кадри кліпу, поїхали до театру.

Упродовж двох годин сценою походжали, бігали та їздили на мотоциклах групи знервованих людей, немов зліплених докупи. Головна героїня — молода актриса з селянською статурою — надривалася фізично і морально. Роль для неї була вочевидь складною. Сильний фон у колонках викликав підозру, що на записі електронної музики добряче зекономили, скориставшись послугами поганенької студії. Звичайно, антреприза — це тобі не академічний театр із симфонічним оркестром. Але все одно могло бути краще.

— Режисер створив щось на зразок Тараса Бульби у спідниці, — зауважила дівчина.

Вони вийшли з театру. Щоки Жанни пашіли.

«Ага, нарешті пройняло!» — тихо порадів Євген. Інакше б вона нічого не сказала.

— А не нагадує вона тобі декого з українських політиків?

— Мабуть, леді Ю.?

Євген кивнув.

— Ну тоді в неї навряд чи спокійне майбутнє. Як правило, такі аналогії не минаються дарма. Леді Ю. може повторити шлях «Білої ворони».

Удома плакав кран: «Кап-кап». Євген зайшов до ванни — все було гаразд, просто хтось не до кінця вимкнув. На дзеркалі слід від помади. Завтра Жанна знову буде далеко-далеко, а йому залишиться тільки цей слід. Як її втримати, як повернути?

Жанна вийшла на кухню в халатику. Чай, печиво, бутерброди вже були на столі.

— Я розумію, чому тобі не сподобався спектакль. Ти, певно, хотіла б сама виконати партію Жанни д’Арк?

— Не судилося.

Мальона підібрала поли халату, присіла до столу і почала повільно розмішувати цукор у чашці з чаєм.

— Що ти далі робитимеш? Куди передаси відеокліп?

– Є один план, — гостя ухилилася від прямої