Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Однак «оскілківщина» досить швидко провалилася. Війську було наказано з новим «Головним Отаманом» взяти Здолбунів і «визволити з большевицького полону Петлюру з Директорією» (так говорив В. Оскілко козакам, побоюючись відкривати їм справжні причини перевороту, свої наміри заарештувати Петлюру з Макаренком). Довідавшись, що його обдурюють, військо повернулося до Рівного і вчинило там заворушення. Більшість вояків рівненської залоги оголосили нейтралітет (на чолі цієї частини війська стояла старшинська організація — так званий Український військовий клуб), меншість активно виступила проти оскілківців. Розкидані з аеропланів прокламації С. Петлюри, в яких він обвинувачував В. Оскілка в державній зраді й бажанні повернути гетьманські порядки, остаточно здеморалізували оскілківське запілля. Ґрунт з-під його ніг зник. Побачивши, що справу програно, Оскілко з купкою своїх прихильників утік до Польщі, «проотаманувавши» неповний день1.

Певні штрихи до неприємного, хоча й природного для отаманщини, епізоду додав М. Тимофіїв. Він вважає, що головним винуватцем виступу В. Оскілка став Штаб Дієвої армії, який розпочав вести інтриги проти командуючого найчисельнішої, найбоєздатнішої частини (30 тис. багнетів із загальної кількості 35 тис., підвладних Головному отаману), підбурюючи проти В. Оскілка С. Петлюру, втручаючись у командну роботу. Була, зокрема, нав'язана дискусія, чи варто тримати польський фронт. Директив при цьому ніяких ні

Головний отаман, ні Штаб не давали, а коли Агапієв наказав припинити боротьбу з поляками й став перекидати вояків на антибільшовицький фронт, що було розцінено як «самовольство», й С. Петлюра видав наказ про звільнення з посад В. Оскілка з Агапієвим, а ті вже у відповідь заарештували членів уряду й направили військовиків до Здолбунова. В результаті й та, й інша сторона для внутрішніх потреб зняла частини з фронту, наближаючи катастрофу[410].

Отримуючи інформацію про виступ В. Оскілка, Є. Чикаленко песимістично заключав: «Очевидно, на «нашій» Україні формена анархія чи «руїна», яка була після смерті Хмельницького і яка й тепер скінчиться, напевне, як і тоді — поділом України між Польщею та Москвою»[411].

«Оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт і призвела до цілковитої втрати українським урядом території — таким був головний наслідок квітневих подій. Уряд Б. Мартоса 17 травня 1919 р. переїхав до Галичини (по дорозі зі складу Директорії було виведено П. Андрієвського, який відмовився давати пояснення з приводу своєї участі в оскілківському заколоті).

Надзвичайно критично оцінював тодішній стан справ у керівному ядрі УНР В. Винниченко. У спеціальному параграфі «Вагонний циганський табір» він пише: «…І знов пішло «вагонне» животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-«соціалістичного» Уряду було кільки верст залізниці, занятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й «військо». Щось подібне до циганського табору.

В цей час я на підставі оповідань «самовидців» так записав у своїх записках цей період отаманщини: «Безладдя, дезорганізація, розгубленість, деморалізація. Директорія живе в вагонах, круг яких купи нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують одне одного. Війська нема, тільки самі штаби та отамани на чолі з «Головним Отаманом» — «балериною». Цей смішний і шкодливий для всього нашого руху чоловік не зважа ні на що й поки є хоч ступінь теріторії та два-три чоловіки, перед якими він може граціозно позувати, він почуває себе в акції. Прочитав я в завезеній газетці одну його телеграму-«рескрипт», — і взяв мене й сміх, і огида. Тон телеграми самодержавний, набундючений, зовсім гетьманський: «моє й усіх вірних синів України серце сповнилось радостю…».

Крім хаосу, безпорадности та безсудности й безконтрольности великих і малих сатрапів нема ніякого ні політичного, ні економичного, ні взагалі ніякого організованого життя.

Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совітською владою, під Директорією тільки два-три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків»[412].

Колишній Голова Директорії, котрий для політичних характеристик нерідко вдавався до літературних епітетів і гіпербол, у даному разі був недалеким від істини.

Оскільки ж залишається чимало тих, хто вважає оцінки В. Винниченка виявом суб'єктивізму, примітивним «зведенням рахунків» заднім числом і т. ін., можна звернутися до згаданих вище мемуарів людини, яку важко запідозрити у ворожості до С. Петлюри — М. Че- ботаріва.

Можливо, найбільш вражають читача епізоди, які умовно можна кваліфікувати як розв'язання кадрових питань і в найвищому, урядовому ешелоні, і на всіх рівнях військового відомства, і в інших сферах. Наприклад, коли М. Чеботаріва — тоді помічника експедитора Українського інформбюро — в лютому 1919 р. було призначено командуючим Коша охорони державного майна при Міністерстві продовольства УНР (уже над цим фактом можна замислитися), він безпосередньо був підпорядкований заступнику міністра М. Тимофеєву[413] (в новітніх виданнях транскрипція вже «М. Тимофіїв[414]). Помилково іменуючи останнього міністром (спомини готувалися через багато років після подій), М. Чеботарів так характеризує свого керівника та найближчого співробітника — директора хлібного департаменту міністерства: М. Тимофєєв — «бувший земський гусар з ресорту постачання збіжжя до Південно-Західного фронту російських армій (як і С. Петлюра на Західному фронті — В. С.). Директором Хлібного департаменту був Павло Євстигнійович Дорман, підполковник Генштабу російської армії, 100 % єдинонеділимець, зрусифікований німець. За часів гетьмана перефарбувався як сезонний українець, що не перешкоджало йому, між іншим, видавати в Києві «добровольческу газету «Армія» (на українські, гетьманські гроші), в якій все українське закидувалося болотом. Дорманлюдина надзвичайної сили волі, цілком опанувала Тимофєєва, котрий робив усе, що йому диктував цей єдинонеділимець. Я довідався, що Дорман-Тимофеєв (а може лише сам Дорман?) вивезли з Одеського порту з призначенням Константинополь кілька пароплавів збіжжя (причому один фрахт вислано на приватну особу П. Є. Дормана, як одержувача)»[415].

Наведені відомості не виняток. Подібною «хворобою» були заражені чиновники всіх рангів. «…Ніби все мали, — пише В. Чебота- рів, — всі атрибути державного адміністраційного апарату, але діла ніякого, бо великі начальники цих установ були на зразок Дормана чи Тимофєєва, а коли попадав в начальники і наш чоловік, то був або абсолютно пасивний, або добравшись до значного положення, не вилазив з шинків, бо як ніхто його не контролював, так і він не контролював своїх підлеглих»[416].

Такі твердження були зовсім не безпідставними. М. Чеботарів наводить приклади комплектації уряду, коли на посаду міністра військових справ призначили за партійною квотою полковника В. Петріва, хоча українські есери, яким випало заповнити вакансію, знали про невідповідність своєї кандидатури ролі, яку треба було їй грати у справді доленосних подіях. Однак іншого варіанта вони не мали[417].

На посаді