Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ну чи бачив хто такого паскудного гада? — мовив один з переслідувачів. — Притаскав нас сюди в своїй справі, а тепер накивав п’ятами й покинув ні з чим!

— Одначе треба йти забрати того другого, — обізвався ще один. — Хоч як на мене, нехай йому біс, живий він там чи мертвий.

Ідучи на Томів голос, вони почали продиратися між корчів, завалів каміння та чагарів, аж поки відшукали того героя, що лежав, несамовито стогнучи й лаючись.

— Та ти ж і репетуєш, Томе! — сказав один. — Дуже забився?

— Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? — нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди вниз. Отоді б я на них подивився!

На превелику силу, поваленому героєві допомогли звестися на ноги і, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.

— От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут, щоб спинити цю кляту кровотечу!

Джордж визирнув з-за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та після двох чи трьох невдалих спроб він заточився і важко гепнувся на землю.

— Тільки б він не помер! — мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту сцену.

— А чому б ні? — озвався Файнес. — Було б йому по заслузі… Е, та вони, мабуть, хочуть його покинути! — додав він.

Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.

Коли вершники зникли з очей, Файнес і собі заворушився.

— Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішаки, — мовив він. — Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди фургоном. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над’їде. От якби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до селища нам лишилося всього зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не догнати.

Повернувшись до огорожі, вони побачили вдалині на дорозі свій фургон, що їхав назад у супроводі кількох вершників.

— Онде вони — Майкл, Стефен і Амарая! — радісно вигукнув Файнес, — Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.

— Тоді постривайте, — сказала Еліза, — й допоможіть цьому невдасі. Він так страшно стогне!

— Давайте піднімемо його і покладем у фургон, — підтримав її Джордж.

— І повеземо лікувати до квакерів! — докинув Файнес. — Оце-то чудасія! А втім, про мене хай і так. Ану дайте я на нього гляну!

І Файнес, що за свого лісового мисливського життя набув деяких необхідних навичок у хірургії, став на коліна біля пораненого й узявся ретельно його оглядати.

— Меркс… — кволим голосом обізвався Том. — Це ви, Мерксе?

— Та ні, друже, начебто не він, — сказав Файнес. — Твій Меркс більше дбає за свою шкуру, аніж за тебе. Його вже тут і сліду нема.

— Мабуть, оце мені й капут, — мовив Том. — Ач клятий собака, покинув мене здихати самого! Моя бідна стара мати завжди казала, що отакий і буде мій кінець.

— Ой-ой! Ви чуєте, що каже цей бідолаха? Він теж має матусю! — подала голос стара негритянка. — Чи ж можна не пожаліти його!

— Тихо, тихо, друже, не шарпайся і не рикай, — сказав Файнес до Тома, що сіпався від болю й відштовхував його руку. — Якщо я не опиню кровотечі, тобі таки буде капут.

І він заходився лаштувати нехитру перев’язку із своєї хусточки та інших речей, що знайшлися у його супутників.

— Це ти скинув мене туди, — ледве видушив із себе Том.

— Ну звісно. А то б ти сам поскидав нас униз, ось воно як, — відказав Файнес, нахилившись, щоб перев’язати йому рану. — Лежи, лежи, мені треба закріпити пов’язку. Ми не маємо на тебе зла й не зробимо тобі нічого лихого. Ось зараз відвезем тебе в один дім, і там тебе доглядатимуть не гірше, ніж у рідної мами.

Том застогнав і склепив очі. У таких людей, як він, мужність і сила — речі несталі, що часто спливають разом з кров’ю. Отож і цей велет мав тепер досить жалюгідний та безпорадний вигляд.

Тим часом над’їхала підмога. З фургона повиймали дошки, наниз намостили згорнуті буйволячі попони, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Поки його піднімали, він зовсім зомлів. Жаліслива стара негритянка сіла просто на дошки й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джім примостилися хто де міг, і фургон рушив уперед.

— Що ви скажете про його рану? — запитав Джордж, що сидів спереду, поруч із Фанесом.

— Йому пробило тільки м’якуш, хоч і досить глибоко. Одначе всі оті переверти, коли він летів зі скелі, не дуже-то пішли йому на користь. Надто багато крові з нього витекло, от він і охляв. Та все воно минеться і, може, хоч дечого його навчить.

— Я радий це чути, — сказав Джордж. — Мене б завжди гнітила думка, що я заподіяв йому смерть, хай навіть і справедливо.

— Еге ж, — підтакнув Файнес, — убивство — то страшна річ, хоч про кого б ішлося — про людину чи тварину. Свого часу я був неабиякий мисливець, то, скажу тобі, не раз бачив, як дивиться перед смертю підстрелений олень. Так він на тебе дивиться, аж сам собі гидкий стаєш, що ти його вбив. А людину вбити ще страшніше…

— То що ж нам робити з цим бідолахою? — спитав Джордж.

— Та оце ж завезем його до Амараї. Там у них є стара бабуся, її звуть Доркас, вона така доглядальниця, що просто чудо. її хлібом не годуй, тільки дай виглядіти якогось хворого. Отож ми й доручимо його їй тижнів на два.

Десь за годину стомлені подорожні під’їхали до чепурного фермерського будинку, де на них уже чекав ситий сніданок. Тома Локера дбайливо уклали в чисту м’яку постіль, в якій йому навряд чи траплялося колись лежати. Його рану старанно перев’язали, і він лежав собі, мов зморена дитина, мляво глипаючи очима на білі завіски на вікнах та постаті людей, що нечутно рухались навколо нього.

Тут ми й залишимо на деякий час наших подорожніх і повернемося до інших дійових осіб.

Розділ XVIII

Враження та висновки міс Офеліі

Сен-Клер, людина легкої та безтурботної вдачі, ставився до грошей дуже недбало. До останнього часу майже всі заготівлі й покупки для дому робив Адольф, що був такий самий легковажний і