Читати книгу - "Ніч лагідна"

провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, замикався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї.

Дік скрутив подушку в твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб уповільнити кровообіг, і знову заснув. Ніколь встала, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить по кімнатах, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться, — відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хлопець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки нагадували стосунки між добрим, але вимогливим офіцером і шанобливим солдатом.

— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — спитав Ланьє.

Дік обережно розтулив намилені губи.

— Уяви собі — не знаю. Мене це самого дивує. Напевно, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрівнюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.

— Я завтра простежу із самого початку. — До сніданку більше запитань не буде? — Та хіба це запитання?

— Аякже. Я тобі його зараховую.

Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже сповнилося тридцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар угадувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працював у клініці, безперечно, одній з найкращих у Європі. Як і заклад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а окремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь покладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен пси­хіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюріху, неодмінно навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси «Шипшина» й «Буки», укріплені й майстерно замасковані темниці, були відгороджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три майстерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструмен­тів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим.

Поряд була палітурна майстерня, призначена для найрухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали найбільші шанси на одужання. В третій майстерні вишивали бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працювали тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зітхання означали тільки початок нового перебігу думок, які шикувалися не в пряму лінію, як у людей нормальних, а в замкнуте коло. Коло за колом і знову коло — і так безнастанно. Але яскраві барви матеріалів, з якими вони працювали, створювали у випадкових відвідувачів короткочасне враження, що тут усе гаразд, як у дитячому садку. Ці пацієнти зустрічали доктора Дайвера радісними усмішками. Взагалі вони любили його більше, ніж доктора Грегоровіуса. Ті, хто встиг спізнати інше життя, інший світ, віддавали перевагу Дікові. Але були й такі, що звинувачували його в недостатній уважливості, в нещирості й хизуванні. Власне, це мало відрізнялося від того, як ставилися до Діка нормальні люди, тільки тут усі почуття були загострені й викривлені.

Одна англійка заговорила з ним на тему, яку вважала своєю монополією.

— Чи буде в нас сьогодні музика?

— Не знаю, — відповів він. — Я ще не бачив доктора Ладіслау. А як вам сподобався вчорашній концерт місіс Закс і містера Лонгстріта?

— Так собі.

— По-моєму, вони грали чудово — особливо Шопена. — А по-моєму, так собі.

— Коли ж, нарешті, ми почуємо вашу гру?

Вона знизала плечима, потішена, як завжди, цим за­питанням.

— Колись почуєте. Але я граю так собі.

Всі знали, що вона зовсім не вміє грати, — дві її се­стри були талановитими музикантами, а вона не здолала навіть вивчити ноти.

З майстерні Дік пішов до «Шипшини» й «Буків». Зовні ці будиночки виглядали так само затишно, як і інші. Ніколь сама проектувала опорядження приміщень, шукала найкращого способу замаскувати грати, засуви й болти, якими були міцно пригвинчені меблі. Вона вкладала в це чимало якщо не винахідливості, то вигадки — ідеї підказувала їй сама проблема, — і невтаємниченому ніколи б не спало на думку, що філігранні металеві візерунки на вікнах надійно замінюють кайдани, що модні на вигляд крісла з гнутих металевих трубок міцніші від їхніх масивних прототипів з минулих епох: навіть вази для квітів кріпилися в залізних затискачах, і будь-яка оздоба, будь-який пристрій були так само необхідні на своєму місці, як опори в каркасі хмарочоса. В кожній кімнаті Ніколь зуміла використати все, що можна. А коли її хвалили, вона, відмахуючись, називала себе майстром-слюсарем.

Тим, у кого стрілка в компасі не була розмагнічена, багато що видалося б тут незрозумілим. У чоловічому відділенні «Шипшини» був хворий-ексгібіціоніст, розмови з яким часом потішали Діка. Цей дивний миршавий чоловічок вважав, що якби йому дозволили безборонно пройти голим від Тріумфальної арки до площі Згоди, багато проблем зникло б — і Дік схилявся до думки, що він, можливо, має слушність.

Найцікавіша його пацієнтка перебувала в головному корпусі. Це була тридцятирічна американка, художниця, яка тривалий час жила в Парижі, а до клініки прибула півроку тому. В її історії хвороби було багато неясного. Якийсь кузен, приїхавши до Парижа, застав її в стані тяжкого нервового розладу, і після марних спроб лікування в одному із заміських закладів, що спеціалізувався головним чином на туристах-алкоголіках та наркоманах, привіз її до Швейцарії. Коли її приймали до клініки, це була напрочуд гарненька жінка, але за шість місяців вона перетворилася на суцільну гнійну болячку, Аналізи крові нічого не прояснили, і врешті-решт був поставлений досить-таки невиразний діагноз: нервова екзема. Останні два місяці вона лежала заструплена,