Читати книгу - "Янголи і демони"

— Посланцем ілюмінатів? Що збирається вбити чотирьох кардиналів? — Ґлік усміхнувся. — Я дуже на це сподіваюсь.

64

Таксі з Ленґдоном і Вітторією промчало одну милю широкою віа делла Скрофа практично за хвилину. Вони загальмували на південному боці п’яца дель Пополо перед самою восьмою годиною. Ленґдон не мав лір, тож переплатив водієві доларами. Вискочивши з авта, вони з Вітторією побачили, що на майдані порожньо й тихо, чути було тільки сміх кількох місцевих мешканців, що сиділи за літніми столиками популярного в Римі кафе «Розаті» — улюбленого місця італійських інтелектуалів. Вітерець доносив аромат кави й тістечок.

Ленґдон усе ще не міг отямитись від своєї помилки в Пантеоні. Проте, тільки-но глянувши на майдан, він відразу відчув, що цього разу вони втрапили правильно. П’яца здавалась пронизаною духом ілюмінатів. Мало того, що вона мала форму правильного еліпса, — у самому її центрі височів єгипетський обеліск — чотиригранний кам’яний стовп із виразно пірамідальною верхівкою. Привезені і Єгипту як військові трофеї, такі обеліски розкидані по всьому Риму. Символоги називають їх «величними пірамідами» — ці шпилі священної пірамідальної форми, що простягаються в небо.

Коли Ленґдон розглядав символічний моноліт, його погляд натрапив на щось більш значуще.

— Ми у правильному місці, — тихо сказав він, раптом насторожившись. — Подивіться он туди. — Він показав на Porta del Popolo — імпозантну кам’яну арку в дальньому кінці п’яца. Ця склепінчаста споруда височить над майданом багато століть. У центральній точці арки вирізьблене зображення. — Пригадуєте?

Вітторія подивилась на величезний символ.

— Зірка над трикутною купою каміння?

Ленґдон похитав головою.

— Джерело просвітлення над пірамідою.

Вітторія широко відкрила очі.

— Як... Велика державна печатка Сполучених Штатів.

— Саме так. Масонський символ на однодоларовій купюрі.

Вітторія глибоко вдихнула й оглянула майдан.

— І де ж вона, ця клята церква?

Церква Санта-Марія дель Пополо стояла біля підніжжя пагорба в північно-східній частині майдану й чимось нагадувала корабель, що прибився не до того берега. Через риштовання, що заступало фасад, цей кам’яний храм одинадцятого століття здавався ще незграбнішим.

Коли вони бігли до церкви, думки в Ленґдона плуталися. Він здивовано розглядав храм і не міг повірити, що там от-от має відбутися вбивство. Краще б Оліветті поквапився! Носити пістолет у кишені було дивно й незвично.

Сходи, що вели до церкви, мали форму ventaglio — заокругленого віяла, що неначе запрошувало парафіян досередини. Однак зараз цей архітектурний задум виглядав недоречно, бо сходи були заблоковані риштованням і будівельним обладнанням. Спереду стояв знак: «БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. НЕ ЗАХОДИТИ».

Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, — ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, — це якось проникнути досередини.

Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.

— Вітторіє, — гукнув Ленґдон. — А якщо він усе ще там...

Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних дверей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подих. Двері не зрушили з місця.

— Мусить бути ще один вхід, — сказала Вітторія.

— Мабуть, — погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, — але Оліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки....

Вітторія зміряла його гнівним поглядом.

— Якщо тут є інший вхід, то є й інший вихід. Якщо вбивця шикне, наші справи — ventaglio.

Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було темно й смерділо сечею — типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.

Ленґдон і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.

Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що це porta sacra — вхід, призначений тільки для духовенства. У більшості храмів ці бічні входи вже давно вийшли з ужитку, оскільки через інтенсивну забудову міст опинилися у вузьких щілинах між будинками.

Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на ручку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике залізне кільце.

Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробував повернути в інший бік. Те саме.

Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.

— Думаєте, є ще один вхід?

У цьому Ленґдон не був певен. У добу Відродження церкви будували з таким розрахунком, щоб у разі нападу на місто вони могли слугувати фортецями. І тому дверей робили якомога менше.

— Якщо й є ще один вхід, — сказав він, — то він захований десь ззаду і задуманий радше як потайний вихід, аніж вхід.

Вітторія вже бігла туди.

Ленґдон поспішив за нею. З обох боків провулок затискали височенні мури. Десь неподалік годинник почав відбивати восьму годину...

Ленґдон не відразу почув, що Вітторія його гукає. Зупинившись біля вітража з ґратами, він намагався зазирнути всередину храму.

— Роберте! — пошепки покликала Вітторія.

Ленґдон подивився в її бік. Вона вже стояла в кінці проходу і показувала на задню стіну церкви. Ленґдон неохоче пішов до неї. Біля підніжжя стіни виднівся невеличкий кам’яний бастіон, а під ним — вузький грот, що вів просто у фундамент церкви.

— Вхід? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув. Точніше, вихід, але зараз це не важливо.

Вітторія стала навколішки і зазирнула в тунель.

— Ходімо. Подивимось, чи там відчинені двері.

Ленґдон розтулив було рота, щоб заперечити, але Вітторія вже тягла його за руку в грот.

— Зачекайте, — сказав він.

Вітторія нетерпляче озирнулась.

Ленґдон зітхнув:

— Я перший.

— Знову галантність? — здивувалась Вітторія.

— Спершу вік, тоді краса.

— Це що — комплімент?

Ленґдон усміхнувся і рушив повз неї в темряву.

— Обережно, тут сходи.

Він поволі просувався в темряві, тримаючись однією рукою за стіну. Камінь був шерехатий і дряпав пальці. Ленґдон пригадав давній міф про Дедала, у якому юнак зайшов у лабіринт Мінотавра, тримаючись однією рукою за стіну. Він знав, що неодмінно дійде до кінця, якщо триматиметься стіни. Ленґдон просувався вперед, не зовсім певний, що хоче дійти до кінця.

Тунель трохи звузився, і Ленґдон стишив ходу, відчувши,