Читати книгу - "Зозулята зими"

— А такі гарантії, Арсене, що коли раптом випадково я здохну, ти не відступишся. На рівних із ними битися не вийде, але неприємностей завдати зможеш більше, ніж я, бо профі. — Прискіпливо втуплююся в його перстень і він все вірно розуміє. — І коли тебе питатимуть, звідки інфу взяв, то скажеш, що від такої-от, не думай у партизана гратися. Хай знають, хто зміг їм нерви попсувати…

— Здуріти: упирка, котра не боїться смерті! Аби лиш фейсконтроль зберегти… Везе мені на дивачок останнім часом. Звідки той список викопала, не скажеш?

— Скажу. У спадок отримала, — чортзна-що зі мною відбувається, бо стільки правди за раз ніколи не казала. Аж у горлі дере. — Від випадкового знайомого. Не шкірся, бо це правда. Зустріла чоловіка, справжнього, а він наче здурів: не тільки не проти був силу віддати, доброю волею до мене пхався. Ніби аж радів, що його спиваю. Самогубець. Хіба від життя відмовляються доброю волею? Потім виявилося, що спеціально це робив: сподівався, що роботодавець, коли зрозуміє, що він силу втрачає, викине, як зношену одежину і забуде. І таки викинув — не на волю, на кладовище. А наступного дня після похорону мені кур’єр бандероль приніс. Від покійного, ну, звісно, відправник — не привид. Коли надсилав, ще живий був. Там список лежав та деякі відеозаписи, як докази… Диски не зі мною. А от список…

— Стоп. Ти ж тут недавно, так?

— І?

— І те, що твій… знайомий… Імені ти не назвала, але, певен, за документами він — Дмитро, так? — Здуріти! Ми ще й делікатні! «Знайомий», замість хоча б «бойфренд», — помер 31 грудня, ні?

— Так.

Подумки аплодую. Схоже, я прийшла за адресою. В голові складаю ще один список. Бонусів, яких назбираю за співробітництво з новим розумним та корисним знайомим.

— А перед цим твій Дмитро довго хворів, так? — ствердно киваю головою на уточнення. — А-я-я-яй, панно Інно! Ти що, зовсім того, із смертельно хворим спати, ще й силу з нього тягти?!

— А що, — кліпаю віями часто-часто, куди там різним барбі! — Я ж не ґвалтувала його, він не проти був… А що хворий — то фігня. Бо я заразитися не можу… не липнуть до мене хвороби. Такий талант маю.

М-да, фейс у декого… Шкода, на айфон не зафільмуєш: розіб’є ж, зараза, дорогу техніку. Ну, трохи переграла. Але хай не забуває, з ким має справу. Але тон варто трохи змінити. Пояснюю:

— Та годі, Арсене, заспокойся: не спала я з ним, якщо ти про це. Є безліч інших способів для досягнення мети, я силу й по-іншому пити можу. До того ж не я його спершу до півсмерті довела, довелося давати трохи часу оклигати.

— Ага. Гарний спосіб «оклигування», із тобою сплутатися.

— Не просто випадково сплутатися, Арсене! Він спецом зв’язався, аби остаточно не видужувати: час тягнув, мовляв, мені краще, однак чогось не до кінця видужується…

— Тебе викриють рано чи пізно! — тепер на мене дивляться, як на божевільну.

— «Рано чи пізно»? Вже викрили, — він що, не втямив очевидного? Арсен лишень на мить зосереджується, намагаючись розчовпти: знущаюсь, чи як?

— М-да, якщо ти у нас — майже ангел, то які ж тоді найгірші серед ваших? — задумливо запитує усе ту ж многостраждальну стіну. Це мені щойно комплімент зробили, мовляв, я — не найгірша серед співродичів чи що? Такого панегірику в моїй колекції ще немає! Кульно! — Ти в курсі, що твій приятель Дмитро вирішив підстрахуватися і частину інформації злив іншим людям? Поки не знаю кому, бо запізнився. Але це ще перед смертю.

Та, звичайно, вбили ж його не через зв’язок зі мною. Тобто не лишень через це. Але мене більше цікавить інше:

— Отже, чорний список приречених у тебе вже є і виходить, що моя інформація не цікава?

— Списку немає. Тому інформація цікава, інакше б… — у такому ж стилі витримує відповідь.

— То що, торг розпочато? — в моїх очах азарт.

Він кривиться, наче я йому лимон пропоную без цукру жувати, але киває.

* * *

— Ой, а я ще одне бажання забула!

— Ну? — навіть без обурення уточнює він. Голову від списку так і не відірвав. Ні, я розумію, що там зо три десятки прізвищ і біля двох третіх позначки про виконання вироку вже стоять, тобто є що аналізувати. Але з таким завзяттям він скоро оті рядочки на пам’ять зазубрить і замість віршів Тичини декламуватиме.

— У мене в попередньому місті залишилася подруга… — Упс! Схоже, мені із тою Русланою бажано й в гомеопатичних дозах не спілкуватися — шкідливо. Забалакуватися почала. Яка, на фіг, у такої, як я, подруга?! — Тобто… У попередньому місті у мене залишилася знайома. Адка… ну, я в розмові про неї згадувала, коли про порятунок світу казала. Тобто звати по паспорту її Аделаїда, хоч вона себе не любить так називати…

— Зрозуміло. Знайомій подрузі двічі не пощастило. Хоча ім’я ще спробувати змінити можна.

Що за натяки, блін?!

— Шат ап, — майже ласкаво раджу йому, ледь наближаючи своє обличчя до його. — Вона — не звичайна людина і не вампір. Дівка — непрóста, як і ти. — Киваю на перстень. — Вона випадково перейшла дорогу досить впливовим людям… е-е-е-е, істотам… е-е-е-е, чорт! Впливовим покидькам тобто. Могла б пристати на пропозицію — стати домашньою улюбленицею одного з них в обмін на захист, але ж… Ми горді, блін! Одним словом, потрапила до лікарні. Таких, як вона, так просто не вб’єш. Повинна б уже поправитися, але…. Чомусь слухавку не бере, зараза мала.

— Я не займаюся захистом в іншому місті, Інно! І чи варто її сюди тягнути? Пожалій дівку, у нас зараз в місті кепсько, суцільна зона приреченості.

— Ой, так, — здригаюсь навіть без награності. Умгу, сюди тягнути не варто, бо ще із Русланою випадково познайомиться, ото нерозлийвода будуть! Але ж я іншого хочу: — Та невже боржників у тому місті не маєш?! Не повірю: це ж майже поруч, а ти, схоже,