Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

— Я гадки не маю, як ти це втнула, хоч надіюся з’ясувати, — відповіла Марілла. — Ходімо на кухню, бо тут холодно, і все мені розкажеш. Я знала, що таке мало статися. Ти вже два місяці не потрапляла в жодну халепу, і я була певна, що довго це не триватиме. Ну, то що це ти зробила з косами?

— Я їх пофарбувала.

— Пофарбувала! Пофарбувала коси! Енн, хіба ти не знала, який це негідний учинок?

— Авжеж, трохи негідний, — згодилася Енн, — та я подумала, може, і варто стати трохи негідною, щоб позбутися рудих кіс. Я добре подумала, Марілло. Та ще я збиралася бути надзвичайно хорошою в усьому іншому й спокутувати цей злочин.

— Ну, — іронічно відказала Марілла, — якби я надумала фарбувати собі коси, то фарбувала б у пристойний колір, а не в зелений.

— Але я не збиралася фарбувати їх у зелений колір, — кволо заперечила Енн. — Якщо вже ставати негідною — то заради високої мети. Він так запевняв, що мої коси будуть чорні, як ніч — хіба ж я могла йому не повірити, Марілло? Я знаю, як воно, коли не вірять твоїм словам. І пані Аллан каже, що не можна безпідставно сумніватися в чесності ближнього. А в мене підстав не було, тож я беззастережно повірила кожному його слову.

— Чиєму? Про кого ти кажеш, Енн?

— Про торговця, що приходив по обіді. Я в нього купила фарбу.

— Енн, скільки разів я тобі казала — не пускати в дім цих італійців! Нема чого їм тут робити!

— О, я не пускала його в дім. Я пам’ятала ваші слова, тому вийшла, щільно причинила двері й розглядала його крам на порозі. До того ж, він був не італієць, а німецький єврей. У нього була повна коробка всіляких цікавинок, і він казав, що тяжко працює, бо хоче заробити грошей і перевезти сюди з Німеччини дружину й дітей. Він так ніжно говорив про них, що зворушив моє серце. І я надумала щось у нього купити, щоб йому легше було досягати такої високої мети. І тоді я побачила пляшечку з фарбою, а торговець мені сказав, що вона неодмінно зробить будь-які коси чорними, як ніч, і не буде змиватися. На мить я побачила себе із чорними, як ніч, косами, і не змогла встояти. Та пляшечка коштувала сімдесят п’ять центів, а в мене кишенькових лишилося тільки п’ятдесят. Але в торговця, напевне, було дуже добре серце, бо він сказав, що тільки заради мене продасть її за п’ятдесят, і що це так, ніби він мені її подарував. І от я купила, а коли він пішов, то піднялася до себе й нанесла фарбу старою щіткою для волосся, як сказано в інструкції. Я використала всю пляшечку, але, ох, Марілло, коли побачила цей страхітливий колір, то дуже-дуже щиро покаялася за свій кепський учинок, і зараз теж продовжую каятися.

— Ну, сподіваюся, покаєшся ти як слід, — суворо мовила Марілла, — і побачиш, до чого може призвести марнославство. Хтозна, що тепер робити. Спершу, мабуть, вимий голову й подивимося, чи це допоможе.

Енн ретельно помила голову з милом, але так само успішно вона могла змивати природний рудий колір своїх кіс. Безсумнівно, торговець не обдурив її, сказавши, що фарба не змивається, хоч в усіх інших питаннях його правдивість варто було б узяти під сумнів.

— О, Марілло, що зі мною буде? — бідкалася заплакана Енн. — Я цього не переживу. Інші мої помилки всі вже забули — і заспокійливий пиріг, і те, що я споїла Діану й нагрубіянила пані Лінд, — але цього вони ніколи не забудуть.

І ніхто мене не поважатиме. О, Марілло, «хто ставить пастку ницої брехні, той сам у ній і збавить власні дні».[9] Це вірші, але в них така правда! А як насміхатиметься Джозі Пай! Марілло, я не зможу глянути у вічі Джозі Пай! Я найбезталанніша з дівчат на Острові Принца Едварда.

Тяжкі нещастя тривали ввесь наступний тиждень, упродовж якого Енн нікуди не виходила з дому й щодня мила голову. Фатальну таємницю було звірено тільки Діані — та вона врочисто присягнула нікому й ніколи її не зраджувати і, будьмо певні, дотримала обіцянки. Наприкінці тижня Марілла рішучо сказала:

— Енн, усе марно. Фарба напрочуд стійка. Волосся доведеться обрізати, більше ми нічого не вдіємо. Ти ж не будеш отак скрізь ходити.

Вуста Енн затремтіли. Вона усвідомила гірку правду цих слів і, сумовито зітхнувши, пішла по ножиці.

— Тільки відріжте їх одразу, прошу вас, Марілло, — і хай буде по всьому. Ох, я відчуваю, що серце моє розбите. Яка неромантична біда. У книжках героїні втрачають коси після гарячки чи продають їх, щоб здобути гроші на добру справу, і я певна, що за таких обставин мені й наполовину не було б так тяжко втрачати волосся, як зараз. Та що може втішити дівчину, котра пофарбувала в страхітливо бридкий колір, і тепер мусить позбутися своїх кіс? Я плакатиму весь час, поки ви будете мене стригти, якщо вам це не завадить. Це така трагедія!

І вона плакала, та згодом, коли піднялася до себе й глянула в дзеркало, на обличчі її застиг вираз німотного розпачу. Марілла зробила свою справу дуже ретельно: коси довелося зістригти майже наголо. Результат виявився невтішний, якщо дібрати найм’якішого вислову. Енн швидко відвернула дзеркало до стіни.

— Жодного, жодного разу не гляну на себе, доки відросте волосся! — палко вигукнула вона.

Тоді раптом повернула його назад:

— Ні, гляну, гляну. Це мені покарання за негідний учинок. Дивитимуся на себе щоразу, як буду заходити до кімнати — і думатиму, яка ж я бридка. Навіть не уявлятиму, ніби це не так. Я й гадки не мала, що пишаюся своїми косами, а тепер бачу, що так воно й було, бо хай і руді, але які ж вони були довгі, густі й хвилясті. Тепер, очевидно, з моїм носом теж має щось статися.

Наступного понеділка стрижена голова Енн справила в школі справжню сенсацію. На щастя, про істинні причини не здогадався ніхто, навіть Джозі Пай, котра, втім, неминуче скористалася з нагоди заявити, що Енн схожа на городнє опудало.

— Я нічого не сказала на те Джозі, — звірялася Енн увечері Маріллі, яка лежала на дивані після нападу мігрені, — бо це ще одна частина покарання, котре я