Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Ну, це поки що не дуже важливо. А ось якщо я вам скажу, звідки я дізнався, що ваші негри побачаться зі своєю матір’ю тижні через два тут, у цьому самому будинку, і доведу, що це знаю напевно, — чи обіцяєте ви поїхати до містера Лотропа днів на чотири?

— Днів на чотири! — каже вона. — Та я там рік гостюватиму!

— Добре, — кажу я, — крім вашого слова, мені більше нічого не треба. Інший би ще мусив на Біблії поклястися, — та й то я йому так не повірив би, як вашому слову.

Вона посміхнулась і дуже мило зашарілась, а я сказав:

— Якщо дозволите, я зачиню двері на засув.

Вона дозволила, і коли я повернувся, то знову сів і сказав:

— Тільки не кричіть. Сядьте тихо і вислухайте мене, як чоловік. Я мушу вам сказати правду, а вам треба взяти себе в руки, міс Мері, бо правда ця дуже неприємна і слухати її буде важко, але нічого не поробиш. Ці ваші дядьки зовсім не дядьки вам, а шахраї, справжні волоцюги і пройдисвіти. Ну ось, гірше за це нічого вже не буде, решту вам легко буде витримати.

Що там говорити, це для неї було чимале потрясіння; але я вже знявся із мілини і далі чесав напряму й усе до крихти виклав їй, так що в неї очі спалахнули; все розказав, починаючи з того, як ми зустріли цього молодого телепня, який зібрався на пароплав, і до того, як вона кинулась на шию королю перед своїм будинком і він поцілував її разів двадцять поспіль. Тут її обличчя зачервонілося, наче небо на заході сонця, вона підхопилась та як закричить:

— От він скотина! То чого ж ти? Чого час гаяти? Не чекатиму ані хвилини, ані секунди — треба вимастити їх смолою, обваляти в пір’ї й кинути в річку!

Я кажу:

— Та звісно. Тільки ви коли хочете це зробити: до того, як поїдете до містера Лотропа, чи…

— Ой, — відповідає вона, — про що я тільки думаю! Не слухай мене, будь ласка… не зважай на мене, добре? — і кладе свою шовкову ручку мені на руку, та ще й так ласкаво, що я розтанув і на все згодився. — Я не подумала, так розхвилювалась, — каже вона, — а тепер продовжуй, я більше не буду. Скажи мені, що робити, і як ти скажеш, так я і зроблю.

— Тоді от що, — продовжую я, — вони звісно, справжні пройдисвіти, ці волоцюги, але так уже вийшло, що мені з ними доведеться їхати й далі, хочу я цього чи ні, й не питайте, чому, краще не треба; а якщо ви про них все розкажете, то мене, звісно, вирвуть у них із лап. Певна річ, мені від цього буде тільки краще, але є одна людина — ви про неї нічого не знаєте, — яка потрапить у велику халепу. Ми ж мусимо і її врятувати, правда? Це зрозуміло. От і не будемо про них нічого розказувати.

І тут мені сяйнула непогана думка. Я придумав, що ми із Джимом могли б позбутися наших короля із герцогом: якби їх тут посадили за ґрати, ми змогли б утекти. Але мені не хотілося одному пливти на плоту вдень, щоб усі чіплялися до мене з питаннями, тому я вирішив почекати з цим до вечора, коли вже досить стемніє. Я сказав:

— Міс Мері Джейн, я вам скажу, що ми зробимо, і вам, можливо, не доведеться так довго гостювати в містера Лотропа. Це далеко звідси?

— Менш ніж чотири милі — одразу ж за містом, на цьому боці.

— Ну, це підходить. Ви просто тепер їдьте туди і сидить собі спокійненько до дев’ятої вечора чи до пів на десяту, а потім попросіть відвезти вас додому, наче забули щось важливе. Якщо ви повернетесь додому до одинадцятої, поставте свічку на ось це вікно, і якщо я після цього не прийду — значить, все пройшло вдало, я поїхав і вже у безпеці. Тоді ви підете й розкажете все, що знаєте: нехай цих шахраїв запроторять до в’язниці.

— Добре, — відповіла Мері Джейн, — так я і зроблю.

— А якщо мені втекти не вдасться і мене загребуть разом із ними, то ви ж тоді скажіть, що я вам усе це вже розповів, і заступіться за мене, будь ласка.

— Заступитись! Звісно, я заступлюсь! Тебе ніхто й пальцем не посміє торкнутись! — каже вона, і я бачу, що ніздрі в неї роздуваються, а очі так і зблискують.

— Якщо мене тут не буде, — кажу я, — то я не зможу довести, що ці пройдисвіти зовсім не родичі вам, та навіть якби й був тут, все одно не довів би. Я можу, звісно, заприсягтися, що вони шахраї та волоцюги, — та й по тому, хоча й ці слова чогось варті. Ну що ж, знайдуться й інші, вони не те, що я, — це такі люди, яких ніхто в лихому умислі не запідозрить. Я вам скажу, де їх можна знайти. Дайте мені олівець і клаптик паперу. Ось: «Королівська Жирафа, Бріксвілл». Заховайте цього папірця й дивіться, не загубіть його. Коли в суді захочуть дізнатися, хто ж такі ці двійко волоцюг, нехай пошлють запит до Бріксвілла і скажуть там, що спіймали артистів, які грали «Королівську Жирафу», та попросять, щоб прислали свідків, — ціле місто сюди заявиться, міс Мері, не встигнете й оком змигнути. Та ще й злі-презлі будуть, ось побачите!

Я вирішив, що тепер ми про все як слід домовились, і продовжив:

— Нехай аукціон проходить, як заплановано, ви не переймайтесь. Ніхто не зобов’язаний платити за куплені речі того ж дня, а вони не збираються звідси їхати, доки не отримають грошей; але ми так все влаштували, що продаж вважатиметься недійсним і грошей вони не отримають. Вийде так само, як із неграми: угода недійсна, тому негри повернуться додому. Та й за негрів вони нічого не отримають. Ось так вони вляпались, міс Мері, гіршого й не вигадаєш!

— Ну, добре, — каже вона, — я зараз піду снідати, а потім одразу ж до містера Лотропа.

— Е, ні, міс Мері Джейн, так не годиться, — відповідаю я, — нічого не вийде; їдьте туди ще до сніданку.

— Чому ж так?

— А як по-вашому, міс Мері, чого я взагалі наполягаю, щоб ви кудись поїхали?

— Я щось про це не подумала; ну, не знаю. А справді, чому?

— Тому, що ви аж ніяк не товстошкурі, по вашому обличчю все прочитати можна, як по книжці.