Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Я не брешу, ваша величносте. Я вам правду кажу. Я навіть і не підходив до вашої кімнати після того, як міс Мері Джейн показувала її вам і герцогу.

Герцог запитав:

— А ти не бачив, може, хтось туди заходив?

— Ні, ваша світлосте, щось не можу пригадати.

— То подумай добре!

Я задумався і бачу, що нагода зручна; тоді кажу:

— Так, я бачив, як туди заходили негри, і не один раз. Вони обидва так і підскочили на місці, й вигляд у них був спочатку такий, наче вони цього не чекали, а тоді — наче чекали саме цього. Герцог запитав:

— Як? Усі одразу?

— Ні, не всі одразу… Тобто я, здається, не бачив, щоб вони всі звідти виходили… Тільки, певно, одного разу…

— Ну-ну? І коли ж це було?

— Того дня, коли ховали Пітера. Зранку. Тільки не дуже рано, бо я тоді проспав. Я тільки-но хотів спуститися сходами донизу — і побачив їх.

— Ну, далі, далі! Що вони робили? Як поводились?

— Та нічого не робили. І, по-моєму, поводились, як звичайно. Вони вийшли звідти навшпиньки; певно, ходили прибирати кімнату вашої величності або ще за чим, — думали, що ви вже прокинулись; а коли побачили, що ви ще спите, вирішили хутенько піти геть, щоб ненароком вас не розбудити.

— Ох ти ж чорт, оце так попали! — сказав король. Вони обидва із герцогом дивились розгублено і мали при цьому досить-таки пришелепуватий вигляд.

Десь хвилину вони стояли, задумавшись і чухаючи потилиці, а потім герцог розсміявся таким скрипучим сміхом і каже:

— Ні, ви тільки подумайте, як ці негри майстерно розіграли комедію! Вдавали, ніби їм шкода покидати ці місця! І я теж повірив, що вони шкодують, і ви повірили, і всі без винятку. Кажіть мені після цього, що негри не мають акторського таланту! Ось які вони комедіанти, кого завгодно можуть обдурити. Здається, ми продешевили. Якби ж мені капітал і свій театр, то кращих акторів я й не шукав би, — а тут ми взяли і продали їх фактично за безцінь, за якісь кілька монет. Та й ці монети поки що не наші. До речі, а де ці гроші, де цей самий чек?

— У банку лежить, чекає свого часу. Де він ще може бути?

— Ну, тоді все гаразд, слава Богу.

Я вдав, ніби дуже злякався, і запитую:

— Щось сталося?

Король на мене накинувся з лайкою:

— Не твоя справа! Мовчи собі та дбай про свої справи, якщо вони в тебе є! І дивися, пам’ятай про це, доки ми в місті, — чуєш?

А тоді каже герцогу:

— Нічого не поробиш, доведеться сприймати, як є. Будемо тримати язика за зубами, та й годі.

Вони почали спускатися сходами, і тут герцог знову засміявся і каже:

— Хутко продали, та нічого не нажили! Вигідна оборудка — що тут скажеш!

Король огризнувся на нього:

— Я ж старався, думав, що краще буде їх швиденько продати! А якщо прибутку ніякого не отримали і збитки великі, а в результаті — нуль, то я винен не більше, ніж ви.

— А якби ви послухали мою пораду, то негри лишилися б удома, а нас би тут не було.

Король огризнувся, але став піднімати бучу, а тоді змінив напрям і знову накинувся на мене. Він дав мені добрячого прочухана: мовляв, я не доповів йому, що негри вийшли з його кімнати навшпиньки, і сказав, що будь-який дурень на моєму місці здогадався б, що тут щось не так. А тоді почав і себе лаяти: начебто все це через те й сталося, що він прокинувся того ранку ні світ ні зоря, навіть не відпочив, як годиться, і щоб йому провалитися, якщо ще колись прокинеться так рано. І вони пішли геть лаючись; а мені лишилося тільки радіти, що вдалося всю цю катавасію звалити на негрів, та ще й так спритно, що їм це зовсім не зашкодило.

Розділ XXVIII

Дивлюсь, вже й ранок настає. Я спустився з горища і пішов було вниз; але коли проходив повз кімнату дівчаток, то побачив, що двері відчинені, а Мері Джейн сидить перед своєю скринею і складає в неї речі — збирається до Англії. Тільки саме в той час вона не складала, а сиділа, тримаючи складену сукню на колінах, і плакала. Обличчя дівчина закрила руками, і я дуже засмутився від такого видовища — та що там говорити, кожен засмутився би на моєму місці. Того я зайшов до кімнати й кажу:

— Міс Мері Джейн, ви не можете спокійно дивитись, коли хтось сумує, і я теж інколи не можу. Скажіть, що сталось?

І вона розказала. Звісно, це було через негрів, я так і знав. Вона казала, що тепер і поїздка до Англії її вже не тішить: хіба можна радіти, знаючи, що мати більше ніколи не побачить своїх дітей! А тоді розплакалась ще сильніше, сплеснула руками і каже:

— Ох, Боже ж ти мій! Це подумати тільки: вони ніколи більше не побачаться!

— Побачаться, і двох тижнів не мине, як побачаться, — це я точно знаю! — раптом кажу я.

Оце тобі й маєш! Зіскочило з язика, я й подумати не встиг. Я ще й не договорив, як дівчина кинулась мені на шию:

— Повтори це ще раз, ще, ще!

Бачу, що я обмовився зопалу, бо цього казати не варто було, а як виплутатися — не знаю. Я попросив, щоб вона мені дала подумати хвилинку, а їй не терпиться — сидить така схвильована, вродлива і така радісна та задоволена, наче їй зуба вирвали. Ось я й почав мізкувати. Думаю: по-моєму, людина, яка візьме та й скаже всю правду, коли її притиснуть до стіни, добряче ризикує; ну, зі мною такого ще не траплялося, тож точно я сказати не можу, але все-таки схоже на те. Тут такий випадок, що краще сказати правду — хай там вона яка небезпечна, а все ж це краще, ніж збрехати. Треба буде запам’ятати це і обдумати, коли знову буду на волі: дуже це складно, проти всяких правил. Такого зі мною ще не було. Ну, думаю, будь що буде: скажу цього разу правду, хоча це все одно що сісти на бочечку з порохом і підірвати його із цікавості — куди полетиш? І я сказав:

— Міс Мері Джейн, чи немає у вас часом знайомих за містом, куди ви могли б поїхати в гості днів на три-чотири?

— Так, є містер