Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— А вам не спадало на гадку, що я міг чути кожне слово по радіо?

— Справді? І вам сподобалося слухати власні міркування в ефірі з уст своєї маріонетки?

— Це не так, містере Ріарден. Це не мої міркування. Хіба ви не завжди жили згідно з тим, про що говорили?

— Так.

— Я тільки допоміг зрозуміти, що вам слід цим пишатися.

— Я радий, що ви слухали.

— Це було чудово, містере Ріарден, — тільки десь на три покоління запізно.

— Ви про що?

— Якби в ті часи бодай один бізнесмен мав відвагу сказати, що він працює винятково заради власного прибутку, і сказати про це з гордістю, — він урятував би світ.

— Я не вважаю, що світ уже втрачено.

— Не втрачено. І ніколи не буде. Але ж Господи! Скільки зусиль би він нам зберіг!

— Що ж, думаю, нам слід боротися, незважаючи на еру, в якій ми опинились.

— Так… Знаєте, містере Ріарден, раджу взяти текст вашої промови в суді й перечитати її. А потім подумати, чи послідовно ви практикуєте сказане, чи ні.

— Хочете сказати, що не практикую?

— Самі побачите.

— Я знаю, що ви хотіли сказати мені щось важливе тієї ночі на заводі, коли сталась аварія. Чому б вам це не зробити?

— Ні. Ще зарано.

Франциско поводився так, наче у візиті Ріардена не було нічого незвичайного, наче сприймав його, як природний перебіг подій: так, як завжди поводився у присутності Ріардена. Однак Генк зауважив, що він не був такий спокійний, яким хотів видаватися. Франциско походжав кімнатою, намагаючись вивільнити емоцію, про існування якої не бажав зізнаватися. Він забув про лампу, що й досі стояла на підлозі, служачи єдиним джерелом світла у кімнаті.

— На вас очікувало багато неприємних відкриттів? — запитав Франциско. — Як вам поведінка ваших колег-бізнесменів?

— Думаю, на це варто було сподіватися.

Напруженим від злості та жалю голосом Франциско сказав:

— Минуло дванадцять років і все ж я досі не можу спокійно на це дивитися!

Здавалося, ці слова вихопились у нього мимовільно, — наче, намагаючись притлумити власні емоції, він промовив приховані слова.

— Дванадцять років відколи? — запитав Ріарден.

На мить запала тиша, а потім Франциско спокійно відповів:

— Відколи я зрозумів, що роблять ці люди, — і додав:

— Я знаю, крізь що ви зараз проходите… І що чекає на вас попереду.

— Дякую, — мовив Ріарден.

— За що?

— За те, чого так старанно намагаєтеся не виявляти. Але не турбуйтеся за мене. Я можу це витримати… Знаєте, я прийшов сюди не тому, що хотів поговорити про себе чи навіть про суд.

— Задля вашої присутності я погоджусь на будь-яку обрану вами тему.

Він вимовив це з інтонацією куртуазного жарту. Проте інтонація не могла приховати того, що він саме це і мав на думці.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Про вас.

Франциско якусь мить дивився на Ріардена мовчки, а потім стиха відповів:

— Добре.

Якби Ріарденові почуття можна було негайно перетворити на слова, пропустивши крізь перепону його волі, він закричав би: «Не покидай мене — ти мені потрібен; я борюсь із усіма, я сягнув уже своєї межі й приречений боротись далі, і я потребую знань єдиної людини, якій можу довіряти, поважати, якою можу захоплюватися і потребую, як єдиної доступної зброї!»

Натомість він почав говорити спокійно і дуже просто; єдиною ознакою особистого зв’язку, що між ними існував, була щирість, яка виникала з безпосередніх, беззастережно раціональних тверджень та передбачала таку ж чесність від слухача:

— Знаєте, думаю, що єдиний справжній моральний злочин, який може скоїти одна людина супроти іншої, — це спроба створити (словами чи діями) враження суперечливості, нереальності, ірраціональності, й таким чином викривити розуміння раціонального у своєї жертви.

— Це правда.

— Якщо я скажу, що це та дилема, яку ви переді мною поставили, то чи допоможете ви мені відповісти на особисте запитання?

— Спробую.

— Я не мушу казати вам (думаю, ви це знаєте), що мені ніколи не випадало зустрічати такої видатної людини, як ви. Я практично готовий прийняти — не як правильний, але, принаймні, як можливий, — той факт, що ви відмовилися застосовувати ваш визначний хист у нинішньому світі. Однак те, що робить людина з відчаю, не обов’язково є ключем до його характеру. Я завжди думав, що справжній ключ — у тому, що дає насолоду.

Саме це й здається мені нестерпним: хай від чого відмовилися, поки що ви живий, тому як вам вдається знаходити задоволення у марнуванні вашого безцінного життя на біганину за дешевими жінками та недоумкувате гаяння часу?

Франциско дивився на нього з ясною здивованою усмішкою, немов казав: «Ні? Ви не хотіли говорити про себе? У чому ж тоді, як не у відчайдушній самотності, зізнаєтеся зараз, роблячи проблему моєї особи важливішою за будь-яке інше запитання?»

Усмішка перетворилася на м’який, доброзичливий сміх; здавалося, запитання не створило йому жодних проблем, не зачепило жодних болісних таємниць.

— Містере Ріарден, існує спосіб розв’язати будь-яку дилему такого штибу. Зверніться до ваших передумов.

Він сів на підлогу, зручно вмостившись, весело готуючись до приємної розмови.

— Те, що я видатна людина, — це ваше особисте переконання?

— Так.

— Чи знаєте ви напевно, що я марную життя, бігаючи за жінками?

— Ви ніколи цього не заперечували.

— Заперечувати? Я вляпався у великі проблеми, створюючи таке враження.

— Хочете сказати, що це неправда?

— Я схожий на чоловіка з жалюгідним комплексом неповноцінності?

— О, Боже, ні!

— Тільки такі люди гайнують життя, увиваючись за жінками.

— Ви про що?

— Ви пам’ятаєте мої слова про гроші та про людей, які прагнуть вивернути закон причин та наслідків? Людей, які намагаються замінити розум, привласнюючи результати розумової діяльності? Що ж, чоловік, який себе зневажає, намагається набути самоповаги за допомогою сексуальних пригод. Зробити це неможливо, тому що секс — не причина, а наслідок та вираження відчуття власної цінності цього чоловіка.

— Поясніть, будь ласка.

— Вам ніколи не здавалося, що це те саме? Чоловіки, які думають, що багатство походить із матеріальних ресурсів і не має жодних інтелектуальних передумов чи значень, — це ті ж чоловіки, які думають (із тих же причин), що секс — це фізична здатність, що функціонує незалежно від людського розуму, вибору або кодексу цінностей. Вони думають, що твоє тіло створює бажання і робить за тебе вибір, — приблизно так само, як залізна руда сама себе перетворює на залізничні рейки з власної волі. Але ж насправді сексуальний вибір людини — це результат і сума її фундаментальних переконань. Розкажіть мені,