Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Чиє обурення? — запитав він.

— Не думаю, що урядові це сподобається.

— Ви ж бачили наслідки.

— Хтозна… Громадськість такого не прийме, це викличе роздратування.

— Ви ж бачили реакцію громадськості.

— Не знаю… Ми ж так старалися не давати підстав для всіх цих обвинувачень в егоїстичній жадібності, а ви віддали зброю ворогові.

— Невже ви радше погодитесь із ворогом, що не маєте права на свої прибутки та власність?

— О, ні, ні, звісно, ні, але навіщо вдаватися до крайнощів? Завжди існує золота середина.

— Золота середина між вами і вашими вбивцями?

— Навіщо вдаватися до таких слів?

— Те, що я сказав на суді, — правда чи ні?

— Усе це перекрутять і потрактують неправильно.

— Це правда чи ні?

— Громадськість надто недалека, щоб долати такі проблеми.

— Правда чи ні?

— Зараз не час вихвалятися багатством: популяція вмирає від голоду. Це тільки спокушає їх відібрати у нас усе.

— А якщо казати, що у вас немає права володіти власними статками, тимчасом як це право є у них, — це їх зупинить?

— Ну, не знаю…

— Мені не подобається те, що ви казали під час суду, — зауважив ще хтось. — Я взагалі з вами не погоджуюсь. Особисто я пишаюсь тим, що працюю задля суспільного блага, а не тільки для власного збагачення. Мені подобається думати, що у мене є вища мета, і що я не лише заробляю собі на триразове харчування та лімузин «Гаммонд».

– І мені не подобається ідея про відсутність будь-яких законів та будь-якого контролю, — сказав інший. — Я вам кажу: вони землю рвуть копитами, щоб їх переробити. Але — жодного контролю взагалі? Я з таким не погоджуся. Думаю, певний контроль необхідний. Контроль задля суспільного блага.

— Перепрошую, джентльмени, — сказав Ріарден, — що я буду змушений рятувати ваші дурнуваті карки разом зі своїм.

Гурт бізнесменів на чолі з містером Моуеном не видали у зв’язку з судом жодної заяви. Але через тиждень після засідання повідомили — і їхнє повідомлення супроводжувалося надмірною кількістю реклами, — що збираються пожертвувати гроші на будівлю майданчика для дітей безробітних.

Бертрам Скаддер не згадував про суд у своїй колонці. Але за десять днів, переповідаючи різні плітки, написав: «Певне розуміння суспільної цінності містера Генка Ріардена можна отримати, взявши до уваги той факт, що серед усіх соціальних груп найнебажанішим його вважають власні колеги-бізнесмени. Його старомодна нещадність нестерпна навіть для хижих баронів, які полюють за прибутком».

Якось грудневого вечора, коли вулиці під його вікнами нагадували забиту горлянку, що кашляє клаксонами напередодні Різдва, Ріарден сидів у своєму номері в готелі «Вейн-Фолкленд», ведучи боротьбу з ворогом, значно небезпечнішим за втому чи страх: то була відраза, викликана необхідністю взаємодіяти з людськими створіннями.

Він сидів, не бажаючи виходити в місто, не бажаючи рухатися, наче був прикутий ланцюгом до крісла і до цієї кімнати. Упродовж багатьох годин він намагався ігнорувати емоцію, схожу на напад ностальгії: його певність, що єдина людина, яку він прагнув побачити, була тут, у цьому готелі, але на кілька поверхів вище.

Протягом кількох минулих тижнів він ловив себе на тому, що марнує час у вестибюлі щоразу, заходячи до готелю чи покидаючи його; він тинявся без діла біля поштової стійки або газетного кіоску, вдивляючись у квапливу течію людей, сподіваючись побачити серед них Франциско д’Анконію. Він ловив себе на тому, що проводить самотні вечері в ресторані «Вейн-Фолкленд», не зводячи очей із завіси на вході. А зараз упіймав на тому, що сидить у своїй кімнаті, думаючи про те, що відстань — лише кілька поверхів.

Ріарден звівся на ноги, засміявшись здивовано й обурено водночас. Подумав, що поводиться, наче жінка, яка очікує телефонного дзвінка і бореться зі спокусою покласти край тортурам, зробивши перший крок. Не було жодної причини, яка заважала йому піти до Франциско д’Анконії, якщо це справді те, чого йому хотілось. І все ж, вирішивши це зробити, він відчув у потужності власного полегшення небезпечний присмак капітуляції.

Ріарден ступив до телефону, щоб подзвонити в номер Франциско, але зупинився. Він прагнув не цього. Йому хотілося просто прийти — без попередження, як прийшов до нього в офіс Франциско. Ось що, як видавалося, встановить між ними невстановлену рівноправність.

Прямуючи до ліфта, він подумав: Франциско не буде на місці, а якщо й буде, то, швидше за все, ти знайдеш його в товаристві якоїсь дівулі, й це піде тобі на користь. Однак ця думка видавалася несправжньою, не стосувалась чоловіка, разом із яким він був біля горнила печі. Він рішуче зачекав на ліфт, дивлячись угору, впевнено пройшов коридором, відчуваючи, як гіркота всередині перетворюється на радість, і постукав у двері.

Пролунала рубана відповідь Франциско:

— Заходьте!

Голос був неуважний і безцеремонний.

Ріарден відчинив двері й зупинився на порозі. Одна з найкоштовніших готельних ламп із атласним абажуром стояла на підлозі посеред кімнати, відкидаючи світло на широкі аркуші проектувального паперу. Франциско д’Анконія, без піджака, лежав на животі; пасмо волосся впало йому на обличчя, він спирався на лікті й покусував кінчик олівця, сконцентрувавшись на якійсь точці складного креслення перед ним. Голови не підвів; здавалося, відразу ж забув, що у двері стукали. Ріарден намагався зрозуміти, що зображено на кресленні: найбільше було схоже на секцію ливарні. Він дивився вражено та зачудовано. Якби він міг втілити в реальність власний образ Франциско д’Анконії, то саме така картинка постала б перед ним: постать цілеспрямованого молодого працівника, зосередженого на складному завданні. За мить Франциско підвів голову. Негайно після цього він підстрибнув, опинившись на колінах. Його усмішка промовляла про недовірливу радість. Він поквапливо схопив креслення і відкинув його набік, зображенням до підлоги.

— Я вам завадив? — запитав Ріарден.

— Нічого особливого. Заходьте, — він щасливо всміхався. Ріарден раптово відчув певність, що Франциско теж чекав на їхню зустріч, чекав, як на свою перемогу, в яку не надто вірив.

— Що ви робили? — поцікавився Ріарден.

— Просто розважався.

— Дозвольте поглянути.

— Ні.

Він звівся і відштовхнув креслення ногою ще далі.

Ріарден зауважив: якщо його обурювала зухвала власницька поведінка Франциско у нього в офісі, сам він поводився зараз так само, — не пояснив, навіщо прийшов, однак перетнув кімнату і буденно сів у крісло, наче у себе вдома.

— Чому ви не прийшли, щоб продовжити те, що почали? — запитав він.

— Ви і без мене блискуче це продовжили.

— Ви про суд?

— Так, я про суд.

— А звідки ви знаєте? Вас же там не було.

Франциско усміхнувся,