Читати книгу - "Чорнильна кров"

нею форкав кінь, відчула, як блискучі шпори пройшлися їй по плечах. Вона пірнула під перекинутий прилавок гончаря, порізавши руки об черепки. Тремтячи, вони сиділа навпочіпки серед розбитого начиння, тріснутих бочок, розірваних лантухів і безпорадно спостерігала, як топчуть копитами інших, кому пощастило менше: когось вершники били коліном чи держаком списа. Коні лякалися, ставали дибки і розбивали глеки й голови.

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду — і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.

— Так. Схоже, у нас новий господар, — гірко сказала вона, допомагаючи Меґі підвестися. — Ти можеш відвести дітей додому? Я залишуся тут і подивлюся, чим зможу допомогти. Напевно, у декого зламані кістки, та, на щастя, на ринку є кілька цирульників.

Меґі лише кивнула. Вона не знала, що відчувала. Страх? Гнів? Відчай? Здавалося, не існувало слова, яке б описало стан її душі. Мовчки взяла Деспіну та Іво за руку і попростувала з ними додому. Коліна боліли, і вона шкутильгала, та все одно квапилася провулком, аж діти ледь встигали за нею.

— Негайно! — видавила з себе Меґі лиш єдине слово, дошкандибавши до комірчини Феноліо. — Маємо негайно читати! Негайно. — Її голос тремтів, та й уся вона тремтіла.

— Що сталося? — Феноліо сидів за своїм бюрком. Пергамент перед ним був густо списаний. Поруч із ним стояв Розенкварц із пером у руці і приголомшено дивився на Меґі.

— Зараз! — кричала вона. — Зараз! Вони заїхали верхи, просто на людей!

— А, панцерні вже тут. Я ж казав тобі, мусимо поквапитися. Хто ватажок? Рудий Лис?

— Ні, Свистун. — Меґі підійшла до ліжка й сіла. Раптом вона знову відчула лише страх, немов стояла на колінах між розбитих прилавків, неначе гнів її здувся, як повітряна кулька. — Їх так багато! — прошепотіла вона. — Вже запізно! Що Козимо вдіє проти них?

— Ну, то вже мій клопіт! — Феноліо взяв із рук скляного чоловічка перо і знову почав писати. — Тлустий князь теж має чимало солдатів, і вони слідуватимуть за Козимо, коли він знову буде тут. Звісно, було б ліпше, якби ти вичитала його, коли його батько був іще живий. Тлустий князь трохи поспішив зі смертю, втім цього не змінити! Та можна інше. — Він читав, з наморщеним чолом, те, що написав, викреслив ще одне слово, додав інше і кивнув до скляного чоловічка: — Пісок, Розенкварце, поквапся!

Меґі трохи підняла сукню і поглянула на розбиті коліна. Одне набрякло.

— А ти певен, що з Козимо буде ліпше? — тихо запитала вона. — Виходячи з того, що про нього розповіла Бридка, не скажеш.

— Та, звісно, буде краще! Що за питання? Козимо завжди стояв на боці добра, що б там не казала Віоланта. Крім того, ти ж вичитаєш нову версію. Так би мовити, покращену версію.

— Але… навіщо новий князь? — Меґі втерла рукавом заплакані очі. Їй усе ще вчувалися брязкання зброї, форкання, іржання і галас беззахисних людей.

— Що може бути кращим за князя, який робить те, що ми хочемо? — Феноліо взяв новий шмат пергаменту. — Ще лиш кілька рядків, — бурмотів він. — Бракує дрібниць. О, прокляття, ненавиджу писати на пергаменті. Сподіваюсь, ти замовив новий папір, Розенкварце?

— Авжеж, — ображено відповів скляний чоловічок. — Та вже давно не було поставок, врешті-решт папірня по той бік хащі.

— Так, на жаль. — Феноліо вернув носа. — Дуже непрактично. Воістину!

— Феноліо, почуй мене нарешті! Чому б нам замість Козимо не вичитати цього розбійника? — Меґі знову натягнула сукню на коліна. — Ну, розбійника з твоїх пісень! Сойку.

Феноліо засміявся.

— Сойку? О, Господи! Я хотів би побачити твоє обличчя, але без жартів. Ні! Ні, ні! Розбійнику не личить урядувати, Меґі! Робін Ґуд теж не став королем! Вони здатні на заколоти, більш ні на що. Навіть Чорного Принца я не міг би посадити на трон. Цим світом правлять князі, а не розбійники, чарівники чи селяни. Так власне я влаштував. Нам потрібен князь, повір мені.

Розенкварц загострив перо, вмочив його у чорнило — і Феноліо знову почав писати.

— Так! — почула Меґі його шепіт. — Так, це дуже чарівно звучатиме, коли ти читатимеш. От Змієголов здивується. Надумав собі, що може панувати в моєму світі, як йому подобається, та помилився. Він гратиме ту роль, яку я накажу йому грати, жодної іншої!

Меґі підвелася а ліжка і пошкутильгала до вікна. Знову почався дощ, небо так само мовчки плакало, як і люди на ринку. А вгорі над замком здійнявся прапор Змієголова.

Козимо

— Так, — відповів Аборсен. — Я заклинач, та не звичайний. У той час, як інші пробуджують мертвих, я дарую їм вічний спокій.

Ґарт Нікс. Сабріель

Коли Феноліо нарешті відклав перо, вже сутеніло. На вулиці було тихо. Цілий день там було тихо, немов усі втекли до своїх будинків, як миші, що ховаються від лисиці.

— Готово? — запитала Меґі, коли Феноліо відкинувся в кріслі й потер втомлені очі.

Її голос звучав слабко і боязко — таким голосом навряд чи воскресиш князя, втім урешті-решт вона вже якось пробудила потвору, хоча останні слова за неї прочитав Мо.

Мо. Після подій на ринку їй ще більше бракувало його.

— Так, готово! — Голос Феноліо звучав самовдоволено, точнісінько як у Каприкорновому селі, коли він і Меґі вперше об'єдналися, щоб змінити оповідку. Тоді все скінчилося добре, але тепер… Тепер вони самі стовбичили в оповідці. Чи стануть від того слова Феноліо слабкіші, чи сильніші? Меґі розповіла про Орфеєве правило: ліпше використовувати слова, що вже зустрічалися в оповідці, та Феноліо лише зневажливо махнув рукою.

— Дурниці. Згадай олов'яного солдатика, якому ми написали щасливий кінець. Я тоді навіть не думав перевіряти, чи використовую слова з його оповідки. Можливо, це правило стосується людей на кшталт Орфея, які нахабно втручаються в оповідки інших, але напевно не письменника, котрий хоче змінити власну оповідку!

Феноліо чимало позакреслював, проте його почерк став розбірливіший. Меґі очима обмацувала слова. Так, цього разу це були слова Феноліо, не вкрадені в іншого поета…

— Добре чи ні? — Він умокнув шматок хліба в суп, який Мінерва кілька годин тому принесла їм нагору, і очікувально дивився на неї. Звісно, суп прохолов, жоден із них не міг думати про їжу.