Читати книгу - "Кінець зміни"

однієї в поділ зеленої нейлонової спідниці перекинулася коробочка з печивом-тваринками. Далі, за пральними машинами, коло шлакоблокової стіни стоять два візки з пранням. Один повний лікарняних сорочок, а другий — чистої постільної білизни. Брейді бере оберемок сорочок, кладе на акуратні стосики білизни і котить візок коридором.

До «Відра» він дістається, пересівши з ліфта на ліфт і перейшовши через галерею, і за цей похід йому зустрічається рівно четверо людей. Дві медсестри перешіптуються біля шафи з медикаментами; двоє практикантів сидять у лікарській і тихо посміюються, дивлячись на щось у ноутбуку. Ніхто з них не помічає робітника «цвинтарної» — передранкової — зміни, який, опустивши голову, штовхає візок із білизною.

Місце, де його найімовірніше можуть помітити — і, можливо, впізнати, — це сестринський пост посеред «Відра». Але одна з медсестер розкладає пасьянс на комп’ютері, а друга щось записує, схиливши голову на вільну руку. Вона краєм ока помічає рух і, не підводячи очей, питає, як справи.

— Добре! — відказує Брейді. — Тільки нічка холодна.

— Умгу, я чула, насувається буря. — Медсестра позіхає й повертається до своїх записів.

Брейді котить возик коридором, зупиняться біля палати 217. Один із маленьких секретів «Відра» полягає в тому, що палати мають двоє дверей — одні з номером, а другі без. Двері без номера відчиняються в комірчину при палаті, тож поновити запас білизни та інших потрібних речей можна, не турбуючи спокою пацієнта — чи його неспокійного розуму. Брейді хапає кілька сорочок, роззирається, пересвідчуючись, що за ним справді не стежать, і прослизає в двері без номера. За мить він уже дивиться на власне тіло згори. Роками він усіх дурив і схиляв до думки, що Брейді Хартсфілд — це те, що персонал між собою називає овочем, колодою чи СГННВ — «світло горить, нікого нема вдома». А тепер він і справді такий.

Він нахиляється і гладить себе по дещо порослій щетиною щоці. Проводить пучкою по заплющеній повіці, відчуваючи під пальцем заокруглення очного яблука. Підіймає руку, перевертає її, обережно кладе на укривало долонею вгору. Прийміть, споживайте, думає він. Це тіло моє, що за вас ламається…[42]

Він востаннє заходить у своє переламане тіло. Нині для цього йому вже не потрібний «заппіт», і він не має підстав хвилюватися, що Бабіно перехопить контроль і втече, як той колобок. Коли розум Брейді залишає Бабіно, той — просто овоч. У його пам’яті не залишилося нічого, окрім батькової сорочки.

Брейді роззирається у власній голові, немов у готельному номері, де довго мешкав, але вже має з нього виїжджати. Чи не забуте щось у шафі? Зубна паста у ванній? Може, запонка під ліжком?

Ні. Усі речі зібрано, кімната порожня. Він стискає долоню з прикрим відчуттям повільного руху пальців — наче в суглобах у нього слиз. Відкриває рот, бере пігулки і вкидає туди. Жує. Гіркі. Тим часом Бабіно безкостою купою осів на підлогу. Брейді одразу ковтає. І знову. Ось і все. Готово. Він заплющує очі, і коли розплющує їх знову, то вже дивиться під ліжко, де стоять капці, яких Брейді Хартсфілд вже ніколи не взує.

Підхоплюється на ноги Бабіно, обтрушується і знову кидає погляд на тіло, яке носило його майже тридцять років. Яке вдруге стало йому непотрібним після тієї миті, коли його вдарили по голові в глядацькій залі «Мінго», так що він не встиг активувати пластикову вибухівку, причеплену під його інвалідним візком. Колись він міг перейматися, що цей рішучий крок потім окошиться на ньому — що його свідомість і всі грандіозні плани загинуть разом із тілом. Тепер уже ні. Пуповину перерізано. Він перейшов Рубікон.

Бувай, Брейді, думає він, приємно було познайомитися.

Коли він удруге котить свій візок повз сестринський пост, та, яка розкладала пасьянс, десь вийшла — мабуть, до туалету. Друга вже дрімає над своїми нотатками.

10

Але нині вже за чверть четверта, а справ іще чимало.

Перевдягнувшись знову в одяг Бабіно, Брейді виходить з лікарні тим самим шляхом, яким заходив, і їде на Цукрові гірки. Оскільки саморобний глушник Z-Боя ґиґнув, а про неприглушений постріл одразу повідомлять у найбільш люксовому районі міста (де копи «Невсипущої охоронної служби» завжди не далі, ніж в одному-двох кварталах від будь-якої точки), він зупиняється на Веллі-плазі, яка йому по дорозі. Перевіряє, чи є на пустельній стоянці поліцейські машини, і завертає до складів дисконтної крамниці товарів для дому.

Боже, як гарно на волі. Заїбись, як гарно!

Опинившись перед «бумером», він глибоко вдихає холодне зимове повітря, обгортаючи рукавом дорогого пальта Бабіно короткий ствол свого 32-каліберного пістолета. Це, звичайно, не порівняти з глушником Z-Боя, і він бачить ризик, але не надто великий. Це лише один постріл. Спочатку він дивиться вгору, хоче побачити зірки, але небо затягнуте хмарами. Ну нехай, не остання ніч. Ще будуть. Багато. Може, тисячі. Адже не обов’язково прив’язуватися до тіла Бабіно.

Він цілиться і стріляє. У лобовому склі «бумера» з’являється маленька кругла дірка. Ось тепер іще один ризик: треба проїхати останню милю Цукровими гірками з діркою в склі просто над кермом — але цієї пори вулиці передмість найбільш порожні, а поліція дрімає, особливо в хороших районах.

Двічі до нього наближаються фари, і він затамовує подих, але обидва рази машини проминають його, не сповільнюючись. Крізь дірку з тонким свистом проходить січневе повітря. Він дістається «мак-будинку» Бабіно без пригод. Цього разу немає потреби набирати код: він просто натискає кнопку «відчинити», під’єднану до камери. Доїхавши до кінця під’їзного шляху, він завертає на засніжений газон, підскакує на замерзлому відгорнутому снігу, налітає на кущ і зупиняється.

Додому, я їду додому…

Тільки от є одна закавика: він злегковажив і не взяв ножа. Можна було б узяти його в домі, але тут у нього є інша справа, а двічі їздити не хочеться. Доки він ляже спати, йому ще треба намотати не одну милю, і йому не терпиться все розпочати. Він відкриває середнє відділення і порпається там. Звичайно, такий денді, як Бабіно, триматиме про запас якісь косметичні інструменти, навіть кусачки для нігтів згодилися б… але немає нічого. Він перевіряє бардачок і в теці з документами на машину (шкіряній, звичайно!) знаходить страхову карту «Allstate», заламіновану в пластик. Оце йому стане в пригоді. Врешті-решт, як каже реклама, вони — «надійна рука допомоги».

Брейді відкочує рукав кашемірового пальта Бабіно і сорочки, потім проводить по руці кутком ламінованої карти. Виходить лише червона смужка. Він повторює, давить сильніше, стиснувши в гримасі губи. Цього