Читати книгу - "Зима наближається"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Путін помазав Медведєва тим, що один мексиканський товариш називає el dedazo, чарівним доторком пальця, неначе на сикстинській фресці Мікеланджело Бог, коли давав життя Адамові. З цієї миті результати виборів більше не викликали питань. Ця система ніколи б не дозволила комусь такому призначеному зробити щось інше, крім як перемогти з величезним відривом. Було також абсолютно зрозуміло, що Кремль не хотів перевантажувати бюлетень для президентських виборів надмірною кількістю імен. Виборчі кампанії опозиційних кандидатів перетворилися на дивну гру, у якій влада була змушена вигадувати все нові й нові способи зняти нас із перегонів.
Перешкод не бракувало, і Центральна виборча комісія, очолювана путінським ставлеником Володимиром Чуровим, була покликана забезпечити, щоб нікому, крім схвалених кандидатів, цього не вдалося. При цьому головна завада була практично нездоланною. Незалежний кандидат мав зібрати 2 мільйони підписів на свою підтримку за якісь п’ять тижнів, і з одного регіону їх могло бути лише 40 тисяч. Тобто, скільки б ви не зібрали підписів у Москві, рахували лише 40 тисяч. Таким чином, вам потрібні були підписи мінімум із п’ятдесяти регіонів. Більше того, два тижні з п’яти відведених припадали на суцільні зимові свята. Під кінець, коли ви таки приходили з підписними листами, то могли подати лише 2,2 мільйона, не більше. І, якщо з будь-якої причини бракували хоча б 10 відсотків підписів, ви легко лишалися поза грою.
Причому досягти навіть цієї стадії, яка нічого не обіцяє, було дуже непросто. Від кожного кандидата вимагали провести збори щодо його висунення, де під одним дахом мали зібратися мінімум п’ять сотень прибічників, які б підписали відповідну заяву за особистої присутності представника Міністерства юстиції. Утім, як і під час моїх поїздок країною, у Москві зазвичай не знаходилося приміщень, де мені готові були здати зал для реалізації цієї мети. Гаразд, не зовсім так, бо ми все ж таки зуміли підписати договір про оренду залу на 13 грудня й навіть заплатили наперед. Але за два дні до призначеної дати нам повідомили, що «з технічних причин зал у цей день буде недоступним». Можете навіть не сумніватися, що вже 14 грудня той самий зал був цілком готовим і очікував на прийняття зборів щодо висунення Андрія Богданова, нового технічного кандидата Кремля.
Тож я навіть не дійшов до стадії висунення кандидатом у встановлені терміни, щоб розділити з кількома іншими опозиційними діячами «задоволення» від відхилення їхніх документів паном Чуровим. Колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов пішов до кінця, звернувшись навіть до Верховного Суду після того, як ЦВК вирішила забракувати забагато підписів під його висувною заявою. Звичайно ж, його апеляція була відхилена.
Таким чином, у виборчому бюлетені знову залишилися всі знайомі обличчя: начебто націоналіст-дурник Жириновський, начебто комуністичний троглодит Зюганов, а також Путін, представлений своєю тінню — Медведєвим. Для легкого присмаку ліберальної альтернативи в бюлетені також дали з’явитися Андрію Богданову. Йому навіть дозволили отримати 1,8 відсотка голосів, перш ніж він зник туди, звідки взявся.
Перед тим «Другая Россия» та інші опозиційні організації провели внутрішні праймеріз, намагаючись заохотити й поширити досвід справжньої демократії в країні, де її було так мало. Волонтери організовували місця для опитування громадської думки, де тільки могли: у спортзалах, барах і житлових будинках, причому часто їм доводилося робити все поспіхом, поки їх не схопила міліція й не конфіскувала їхні папери. Ми мали програмні заяви, обговорення платформи, навіть онлайн- та оффлайн-дебати. І все це існувало повністю за межами офіційних політичних процесів на будь-якому рівні.
Іншою нашою метою було якомога чіткіше й голосніше виставити офіційні вибори на глум, бо саме ним вони й були. Досить із нас уже було західних спостерігачів і міністрів закордонних справ, які затинаючись висловлювали жаль щодо «виявлених невідповідностей» і «упередженості медіа» під час російських виборів. Путін уже повністю став диктатором, крапка, і час уже було сказати про це відкрито. Він точно не був президентом, прем’єр-міністром чи ще кимось, хто стоїть на варті законності й демократії. Але ми знали, що про це ніколи не повідомлять у російських ЗМІ та не скажуть російські політики.
На превеликий жаль, ситуація за межами Росії була не набагато кращою. Голови іноземних держав не були зацікавлені в протистоянні Путіну, і це вже було очевидним протягом певного часу. Менш очевидним, щоправда, було та все ще є те, чому на цей фарс піддалася більшість найвпливовіших медійних організацій вільного світу. І вже вкотре ми почули від телекоментаторів та зарубіжної преси про «вади в системі» та «нерівний доступ до ЗМІ». Рада Європи була налаштована критично, але відмовилась офіційно засудити ці вибори. Навіть коли голова делегації Європарламенту назвав їх «усе ще не вільними й усе ще не чесними», він додав, що вибори «широко відобразили волю народу». Авжеж, волю купки людей, які сидять у Кремлі.
Цей коментар про «волю народу» є доброю нагодою навести низку аргументів, які я можу повторити напам’ять після того, як спростовував їх десятки разів, коли з’являвся в ЗМІ. Я називаю їх «міфами путінської Росії», і перший із них звучить так: «Путін є популярним».
Сьогодні, коли Путін перебуває при владі вже п’ятнадцять років, устиг удертися вже в другу європейську країну за шість років і постійно лякає всіх по телебаченню російською ядерною зброєю, декому може бути складно пригадати, що не так давно він виглядав в очах багатьох людей зовсім інакше. До 2010 року мої критичні судження про Путіна все ще регулярно стикалися з подивом доволі розумних споживачів міжнародних новин:
— Але ж Росія — демократична країна, а він був обраний, чи не так?
— Гаразд, можливо, вибори й сфальсифіковані, але Путін є дуже популярним і він би переміг у будь-якому разі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зима наближається», після закриття браузера.