Читати книгу - "Глибоко під водою"

залізничним мостом. Зловісне місце. На той час, коли я приїхала, я вже не була така хоробра. Мої руки тремтіли, коли я тяглася перемкнути передачу або натиснути перемикач індикатора, у роті вже стояв смак жовчі, а не крові. Я намагалася зосередитися на тому, що я маю зробити — знайти Ліну, зробити, щоб Ліна була в безпеці — але вся моя енергія йшла на те, щоби прогнати геть спогади, які я півжиття не випускала на поверхню, спогади, які тепер підіймалися, немов тріски у воді.

Я припаркувалася через дорогу від салону. На вулиці стояв чоловік, курив цигарку — молодший, не Кеннон. Я вийшла з машини і на неслухняних ногах перейшла дорогу, щоб поговорити з ним.

— Я сподівалася поговорити з Робертом Кенноном? — сказала я.

— А, про движок, так? — сказав він, показуючи на машину позаду мене. — Можете просто принести його…

— Ні, не про це. Мені потрібно поговорити… Чи він тут?

— Це не про двигун? Ну, то він у кабінеті, — сказав він, хитнувши головою назад. — Заходьте, якщо хочете.

Я заглянула в печерну темряву, і в мене стиснуло шлунок.

— Ні, — сказала я так твердо, як могла. — Я б воліла поговорити з ним тут.

Він цикнув зубом і викинув недопалок на вулицю.

— Ну то як собі хочете, — сказав він, і неквапом зайшов досередини.

Я засунула руку в кишеню і зрозуміла, що телефон у мене в сумці, а та досі на пасажирському сидінні. Я зібралася йти назад, знаючи, що якщо я це зроблю, то вже не повернуся, якщо опинюся у безпеці на водійському сидінні — то втрачу всі рештки мужності, увімкну двигун і поїду.

— Чим я можу вам допомогти? — тут я застигла на місці. — Хочете чогось, кралечко?

Я озирнулася — і там був він, ще потворніший, ніж у день похорону. Його обличчя стало важким, якимось винуватим, ніс — багряним із синіми прожилками, які розходилися на щоки, як русла річок. Його хода була знайома, корабельна — він перевальцем підійшов до мене.

— Я, напевно, вас знаю?

— Ви Роберт Кеннон? — запитала я.

— Так, — сказав він. — Я Роббі.

На якусь хвилю мені стало його шкода. Він досі використовує зменшувальне ім’я. Роббі — це ім’я дитини, ім’я маленького хлопчика, який бігає в саду і лазить по деревах. Так не можуть звати товстого невдаху, банкрута із зачуханого автосалону на гівняному районі. Він зробив ще крок у мій бік, і я відчула його запах — запах тіла і випивки, і весь жаль розвіявся, коли моє тіло згадало відчуття його, як він навалився не мене, не даючи дихати.

— Послухайте, любонько, я дуже зайнятий, — сказав він. Мої руки стиснулися в кулаки.

— Вона тут? — запитала я.

— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?

— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?

Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.

— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?

Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.

— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.

— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.

І до нього нарешті дійшло.

— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!

Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.

— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.

Я витерла очі тильним боком долоні.

— Ліна втекла, — сказала я. — Я шукала її всюди, я подумала, може…

— Ну, вона не тут. Чого б їй тут бути? Я навіть не знаю цю дитину: оце вперше її на похороні побачив. Якщо чесно, аж у жар мене кинула. Викапана Нел, — він, як міг, зробив занепокоєну міну. — Мені було шкода чути про те, що сталося. Дійсно шкода, Джуліє.

Він спробував торкнутися мене знову, але я ухилилася. Він підійшов ближче до мене.

— Я просто… Я не можу повірити, що ти Джулія! Ти так змінилася. — Його лице розпливлося в потворній посмішці. — Не знаю, як я міг забути, — сказав він тихим і низьким голосом. — Я ж тобі целку пробив, еге ж, дівчинко? — Він засміявся. — Давно колись. Хлоп — і збив вишеньку!

Хлоп! Радісний звук повітряних кульок і днів народження. І вишні, солодкі на губах, смачні, липкі — це все у мільйон разів приємніше від його слизького язика у мене в роті та його брудних пальців, які розкривали мене. Я думала, що мене знудить.

— Ні, Роббі, — сказала я, і сама здивувалася, як чітко прозвучав мій голос, як спокійно. — Ти мені не «збив вишеньку». Ти мене зґвалтував.

Посмішка сповзла з його підтоптаного обличчя. Він кинув погляд через плече, а тоді знову підступив до мене. Тепер мені в голову вдарив адреналін, дихання пришвидшилося, я стисла кулаки й не відступалася.

— Я що? — просичав він. — Що, блядь, я зробив? Та я ніколи… Я не ґвалтував тебе.

Він оце «ґвалтував» прошепотів так, ніби боявся, що хтось може почути нас.

— Мені було тринадцять років, — сказала я. — Я казала тобі, щоб ти зупинився, очі нафіг усі виплакала,