Читати книгу - "Інтернат"

— Вибачте, — Паша вибачається таким голосом, ніби посилає господаря подалі, — йому одяг просушити треба, застудиться.

— Ти хто? — похмуро питає господар. Помітно, що хоче говорити суворо, проте природної суворості не вистачає, а мішки роблять його не так грізним, як неопохмеленим. Говорить російською, але такою собі, не надто виразною, з помилками в наголосах.

— Я вчитель, — пояснює Паша, — зі станції. Ми в місті були, додому добираємось.

— Ви з міста? — дивується той. — Як пройшли? Там же пост закритий, на переїзді.

— Немає там поста, — говорить на це Паша й починає мовчки стягувати із себе важку від вологи куртку.

Господар дивиться на це насуплено, проте нічого не говорить, стримується, придивляється. Малий теж мовчки, без запрошення, стягує кросівки, чавкає мокрими шкарпетками, сідає при столі, навпроти господаря. І тут із сусідньої кімнати визирає жінка. Товста, налякана. Коротко стрижене, фарбоване в каштановий колір волосся, важке підборіддя, мокрі очі. Бачить свого чоловіка за столом, сокиру коло нього, двох незнайомих: один дорослий, з бородою, в окулярах, інший ще зовсім дитина. Хто такі — невідомо.

— Шо тут? — питає незадоволено, звертаючись передусім до чоловіка, ніби це він їх запросив із вулиці на дружню розмову. — Шо?

— Одяг де повісити можна? — перебиває її Паша.

Підходить і дивиться крізь запітнілі скельця окулярів своїми червоними очима. Жінка не витримує, відводить погляд, дивиться на малого, але в того очі теж червоні — від дощу й безсоння.

— Шо ти сидиш? — кричить вона на чоловіка. — Шо сидиш?

Господар нервово підривається, підхоплює в Паші з рук куртку, пішли, каже, там пічка. Проходять до сусідньої кімнати. Ліжко, стілець, обірвані фотошпалери. Розпечена пічка, просохлі дрова на підлозі. Розвішують одяг, Паша присуває дві пари черевиків — свої та малого — ближче до вогню. Повертаються назад. Малий уже спить на ліжку. Господар підходить, обережно накриває його пальтом. Повертається, сідає за стіл, ближче до сокири.

— Шо в селі? — питає Паша строго.

Господар дивиться на нього, вичікує, не відповідає. Ніби він і не має боятися цього вчителя, а все одно щось примушує його бути обережним. Щось із цим учителем не так, думає господар.

— Не знаю, — каже. — Дома сиджу третій день. Стріляли там.

— Транспорт ходить? — уточнює Паша.

— Да який транспорт? — ображається господар. — Я ж кажу, стріляли.

— Ну і як нам до станції дістатись? — ставить Паша наступне запитання.

— Та я почом знаю? — відповідає господар загнано.

Сидить, очі бігають, барабанить пальцями по столу.

Паша нависає над ним, не відходить.

— І шо робити будемо? — питає далі.

Господар погладжує рукою сокиру, зважується, прикидає, почісує п’ятірнею свої залисини.

— А шо там зараз, на станції? — питає.

— Все добре там, — відповідає йому на це Паша, потроху нервуючи. Якщо спробує нас вигнати, думає, дивлячись на господаря, завалю. Його ж сокирою. — Все під контролем. Ситуація стабільна.

Господар на ці слова боязко опускає очі. Щось тут не так, сумнівається далі, щось він не договорює, цей учитель.

— Ну ладно, — зважується. — А ви хоч за кого? — питає з надією.

Тут Паша підходить до столу, спирається на нього кулаками, дивиться господарю просто в очі, дивиться довго й виснажливо, не відводячи погляду.

— Ну а ти як думаєш? — відповідає.

Чоловік думає, опустивши голову. Таке враження, що думає він мішками під очима.

— Ясно, — каже зрештою.

Шо тобі ясно? — говорить Паша про себе. Шо тобі, блядь, ясно?

— Добре, — говорить натомість господарю.

— Послухай, — говорить чоловік нервово, — давай так: я вас вивезу із села. Якщо там поста немає.

— Ну? — торгується Паша.

— Спробую проскочити до траси. Там висаджу. Викличете таксі, доїдете додому. Грошей не треба.

— А шо це тобі грошей не треба? — строго питає Паша.

— Послухай, — ще більше нервує чоловік, — я ж тебе нічого не питаю. Давай відвезу і все. Потім, може, і ти мене виручиш.

Паша не відповідає. Дивиться на господаря, як на м’ясо, що зіпсувалось.

— Виручу, — каже жорстко. — Орден тобі дам.

Господар кидає на нього ображений погляд. Мішки під очима нервово посмикуються. Але стримується, не відповідає.

— Хай малий поспить, — говорить встаючи. — За годину виїдемо.

Підводиться, гасить лампу, виходить. Паша якийсь час стоїть у темряві. Дивиться на малого, на його спокійне, мов у мерця, обличчя, на куртку, яку він так і не скинув, так і спить у ній. Якоїсь миті йому навіть здається, що малий не дихає, Паша аж холодним потом береться від цієї думки. Втім, малий щось говорить — нерозбірливо, крізь сон, — і Паша заспокоюється: все гаразд, живий. Намацує стілець, сідає, кладе голову на руки, провалюється в сон. А уві сні бачить лише сніг, яким йому ще треба перебрести. Ступає цим снігом, провалюється в нього, витягує ногу, знову провалюється, робить крок за кроком, важко, ніби йде річковим потоком, бреде снігом, продовжує уві сні робити те, що робив перед цим цілий день: намагається вибратись, намагається кудись дійти, відчуває, як тисне зсередини пружина, як вона примушує його робити крок за кроком. І ще відчуває за спиною чиєсь дихання — важке, твариняче. Озирається. Але нікого не бачить, лише білий сніг до самого обрію. Час від часу прокидається, бачить місячне вогке світло за вікном, чує стукіт дощових крапель у віконне скло, відчуває солодкий гасовий запах і знову провалюється у свій сніг, знову ним бреде, замерзає в ньому, губиться, намагається втекти від смерті. Хоча як ти від неї втечеш — по такому снігу? Не втечеш, навіть не намагайся. Сніг робить безпорадним, беззахисним. Одного разу ти провалюєшся в нього, він пропікає тебе до кісток, і потім уже ніколи не позбудешся цього дотику смерті, відчуватимеш його, скільки житимеш. А скільки ти житимеш? Скільки?

Тієї зими довго не було снігу. Цілий грудень із півдня, від моря, йшло холодне сухе повітря, вистуджуючи дерева й ріки. А вже десь перед святами, на Новий рік, пішов сніг. І йшов, не перестаючи, кілька днів поспіль. Новорічної ночі вони — ще всією родиною — сиділи у великій кімнаті, до безкінечності перемикаючи канали, ніби очікуючи на добрі новини. Скільки йому тоді було? П’ятнадцять, неповних п’ятнадцять. Сестра пішла спати, не витримала, батьки мовчали, і відчуття було таке, мовби в них щось відібрали, чогось позбавили, винесли з дому щось важливе. І всі це розуміють, але чомусь мовчать. Якоїсь миті Паша теж пішов до себе, але