Читати книгу - "Інтернат"

річ. І Паша теж обурювався. Але сестра зробила так, як хотіла. І ні Паша, ні тим більше старий не завадили їй, не зупинили. Може, справді повірили в цю хворобу, в те, що так буде краще. Хоча, скоріше за все, просто не захотіли воювати за малого, здали його, не захистили. Можливо, думали так: малий ще зовсім малий, нічого не розуміє, підросте — подивимось. Але схоже, що малий усе розумів, усе чудово розумів. Він узагалі — розумний, він і тепер ось усе чудово розуміє і правильно все говорить, думає Паша, важко біжучи засніженим схилом, виріс як за цей час. Що ж я такий слабак? — думає він, задихаючись. Чому не захистив його? Він же мені цього ніколи не вибачить. Ніколи, погоджується із собою Паша, нізащо.

Колія тягнеться попід горою, очевидно, нею оминали пости на трасі. Ноги ковзають, зі степу починає тягнути свіжим вітром. Стає ще холодніше, ще мерзотніше.

В одному місці, там, де колія вивертає праворуч і йде під гору, видно, що танки зупинялися, крутились на місці: все довкола зорано гусеницями. Сніг при колії осів, ніби там копали ґрунт, потім засипали ями — і земля осіла під важким дощем. Паша зупиняється, дивиться, намагаючись зрозуміти, що це, що тут прикопували, що це може бути. Малий підходить, перехоплює Пашин погляд. Стоять, не наважуються заговорити. І тут лунає дзвінок мобільного. Просто серед поля, серед сірих водянистих снігів. Пашею пересмикує, він одразу ж згадує сапера коло інтернату. З-під землі, думає нажахано, з-під землі телефонують. Поховали разом із мобільником. І малий теж зіщулюється, втягує голову в комір, мовчить. Потім не витримує.

— Візьми, — говорить, — тобі ж дзвонять.

Паша б’є долонями по кишенях, вихоплює телефон. Справді дзвонять! Старий. Підносить телефон до вуха, намагається щось розчути. Механічний шум, потріскування, потому якесь холодне відлуння, мов телефонують із щільно запаяної бочки. Дзвінок обривається. Паша пробує набрати, але зв’язку зовсім немає. Як старий сюди пробився — незрозуміло.

— Старий дзвонив, — каже Паша. — Треба віддзвонитись.

— Угу, — погоджується малий. — І шо ти йому скажеш? Шо від танків у полі ховаєшся? Пішли.

Рушає вперед, ховає руки в кишенях куртки, мовчить. Паша важко дихає, але не відстає. Раптом за спинами, з боку лісу, щось вибухає. Паша опускається на сніг, малий теж присідає. Раз, потім удруге, потім ще.

— Шо це? — кричить Паша.

— Це в лісі, — відповідає йому малий, зосереджено і з притиском, наче боїться, що Паша не послухає його. — Побігли, швидше.

Підводяться, біжать колією, ковзаються на затвердлому сніговому насті. Збігають у видолинок, оминають тернові кущі, яких стає все більше. Колія петляє між чорним крученим гілляччям і раптом виводить їх на перші подвір’я. Ще там, серед терня, у полі, Паша чув псячі голоси, застуджені, хрипкі, але подумав, що здалось. Аж ось ні: попереду починається село, вони вийшли просто на чиєсь обійстя, і пес, десь там, у ранніх сутінках, за снігами й деревами, вже рве зубами повітря, відчувши їхнє наближення, волає, попереджаючи про наближення чужих, ламає лунку пообідню тишу.

— Стоп, — кричить Паша.

Малий незадоволено зупиняється. Паша підходить, кладе руку йому на плече. Малий теж загнався, задихається, дивиться червоними від утоми очима довкола, чи немає де небезпеки. Мовчить, чекає.

— Шо робимо? — питає Паша, дивлячись малому просто в очі.

— Ну як шо? — дивується малий. — Давай знайдемо когось живого, розпитаємо, шо до чого.

— А якшо здадуть? — тихо питає Паша.

— А якшо ні? — питає малий у відповідь.

— Ризиковано, — говорить Паша.

— Холодно, — нагадує йому малий. — Пашка, не тупи, пішли людей шукати.

Вулиця починається різко, наче виникає нізвідки, з повітря. А повітря довкола схоже на черевик, який скинули, зайшовши із засніженої вулиці, й поставили до батареї, аби з нього стікала холодна тала вода. Знову починається дощ. Перше подвір’я просторе, старий цегляний дім ховається за похиленим парканом, коло ґанку купа нарубаних дров: запасались, вочевидь, зранку. Свіжі надрізи на деревині швидко просякають вологою. У вікнах темно. Але тут усюди темно, будинок навпроти стоїть так само неосвітлений. Лише пси розриваються десь по сараях.

— Темно, — говорить Паша, киваючи в бік дому.

— Ясно, шо темно, — відповідає малий. — Лінію обірвало.

Далі на вулиці справді лежить обвалений стовп. Дроти довкола нього схожі на волосся, вичесане жорсткою щіткою. За деревами, у кінці вулиці, чути потужні двигуни: схоже, танк. Куди їде, незрозуміло, але краще, звісно, не чекати.

— Давай, — каже малий і крізь діру в паркані пролазить на подвір’я.

Він тепер говорить, що і як робити, а Паша слухається. Ну а чому ні, думає, він усе правильно говорить, усе по ділу. Проходять невеликим городом. Ліворуч гараж, пахне бензином, праворуч — якась хитка прибудова, між ними розмокла стежка. Проходять, уважно дивлячись під ноги, минають гараж. І тут у спину їм рветься важкий псячий гавкіт. Малий стрибає вперед, Паша теж інстинктивно пригинається — темна з жовтими підпалинами вівчарка валиться всім своїм м’язистим тілом на розбовтану загорожу сарайчика, витягується на задніх лапах, мов балерина на пуантах, намагаючись вискочити з вольєра, з ненавистю хапає пащекою повітря, обгавкуючи цих двох чужих, висуває морду під дощ. Повітря відгонить мокрою псятиною. Двері на ґанку різко прочиняються, на порозі стоїть, сторожко зігнувшись і розглядаючи сутінки, чоловік. Спортивні штани, затяганий светр, босі ноги. Пальці ніг підтискає, ніби входить у холодне море. Мерзне, не може нічого розгледіти.

— Хто там? — кричить і тут-таки закашлюється. Однією рукою тримається за двері, аби не причинились, а в другій тримає сокиру, якою, вочевидь, і рубав перед цим дрова. — Хто?

Пес уже зовсім біситься, кидається на загорожу, б’є її напруженим тілом, намагається будь-що вирватися й загризти.

— Свої! — кричить раптом Паша. — Свої, все нормально!

Підходять ближче. Чоловікові років п’ятдесят, дивиться перелякано, не опускає сокири.

— Ми зі станції, — перекрикує Паша пса. — У мене дитина. Нам би погрітись.

І стискає малому плече, мовляв, мовчи, я говоритиму. Малий підігрує, горбиться під дощем, шморгає носом. Чоловік далі кашляє, потому розвертається, зникає в будинку. Дверей за собою не причиняє. Паша піднімається сходами, малий за ним.

Посеред веранди стоїть стіл, завалений яблуками. Яблука мерзлі, наче згаслі метеорити, що цілу осінь падали в степ. Відгонить сирістю та гнилизною. Проходять до кімнати. Ліжко в кутку, пальто замість ковдри. Лампочка звисає, як відімкнутий студійний мікрофон. Світла немає, господар палить гасову лампу. Сидить за столом, дивиться з-під лоба. Сокиру поклав коло себе, на стіл. Дві чашки, дві тарілки, сірий хліб. Можна подумати, що він його сокирою рубати буде. Світла мало, проте обличчя його