Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

– Ой, та це ж Франко! – Міна відвернулася від телефону, яким щойно невдоволено трусила (мобільний інтернет знову підводив), і вдоволено всміхнулася. – Ще зі школи пам’ятаю. Мій однокласник співав його пісні під гітару. Моя улюблена, правда, була «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

– Так, моя люба пані. То видатний український письменник Іван Франко. А ці рядки присвячені чарівній панні Ользі Рошкевич. Його першій любові. А от «…з горіха зерня» – вже зовсім інша історія…

– Стривайте, стривайте, – Михайлина виставила вперед долоню, зупинивши потік слів. – То ви кажете, що вона – викапане перше кохання Івана Франка?

– Ходіть за мною. Буквально кілька метрів – і ви все зрозумієте.

– Я нікуди з ним не піду, – прошепотіла Льоля, роблячи крок назад.

– Та чого ти? Ходи, подивимося, – Міна взяла подругу попідруку й потягла за собою.

Чоловік уже зупинився на розі площі Ринок і махав їм.

– От бачиш, це тут, на вулиці. Дивися, скільки людей! Чого тобі боятися?

Льоля обережно роззирнулася. Зі скляного лоточка з бубликами запаморочливо пахло випічкою. У піцерії на розі було повно людей, поміж яких снували запопадливі офіціанти. До одної з парочок причепилася циганка з чималим животом. Навпроти – грав на гітарі сивочолий музика, вдячно киваючи на кожну кинуту гривню у футляр з-під інструмента. А біля церкви позаду неї скупчилися туристи, уважно слухаючи невисоку жіночку в окулярах, яка щось натхненно розповідала.

– Ну добре, – кивнула.

Дівчата підійшли ближче і побачили, що там, де раніше стояло фортепіано і кожен охочий міг на ньому зіграти, з’явилася виставка зі старих чорно-білих фотографій.

– Львівські пані та панянки, – прочитала Михайлина.

– Так, це відомі панянки, які жили чи бували у Львові, – поважно проказав чоловік. – А вас, – він звернувся до Льолі, – можна попросити встати осьдечки? – він вказав на місце біля одного з портретів. Дівчина зайняла вказану позицію і побачила, як округлилися очі Міни.

– Святий Петро! – не втрималася подруга. Вона сплеснула в долоні й захоплено дивилася то на ошелешену Льолю, то на портрет. – І справді, викапана ти!

– Та що ти таке кажеш! – русявка не витримала й обернулася до портрета й одразу ж закам’яніла. З чорно-білої світлини дивилася вона.

– Ти наче її кольорова копія, – Міна штовхнула подругу в бік. – Знаєш, як ото зараз роблять – беруть старі чорно-білі фото і роблять копію так, як вони могли б виглядати у кольорі. Святий Петро! – повторила свій улюблений вислів.

– А я що кажу! Та я очам своїм не повірив, коли вас побачив, шановна пані! – підтакнув чоловік. – Даруйте моє невігластво, я геть розгубив свої манери. Мене звуть Василь Вороненко. Я – історик, біограф і присвятив багато років вивченню життя та творчості Івана Франка. А вас як звуть?

– Михайлина, можна просто Міна. А це Льоля… Оля, тобто.

– У вас навіть ім’я однакове! – захоплено вигукнув чоловік.

– А ще її хлопця Іваном звуть, правда вона його Ясем називає. І він – поет! Ян Кінаш, може, чули?

– Гм, у сучасному світі другого Франка не може існувати, але… Хтозна… – чоловік багатозначно всміхнувся. Сфотографував Льолю поруч із портретом Рошкевич та запросив дівчат на виставку, де пообіцяв віддати світлини. Льоля весь час поводилася наче заморожена і не реагувала на жодні спроби подруги розворушити її. Врешті Михайлина здалася і провела подругу на потяг. На пероні їх уже чекав Ладзьо – це він привіз дівчину до Львова і мусив супроводжувати назад в Ольжичі. «Фіктивний наречений» виглядав привабливо – високе чоло, рівний аристократичний ніс, густі брови й вузькі губи. Хлопець чомусь вибачився перед Мінкою за відстороненість Льолі й запропонував обмінятися телефонами – якби що. Навіть поцілував руку на прощання. Дивак! Ґречний, приємний, вихований, але… Якийсь уже надто м’який і добрий. Ет! Льолі треба іншого – сильного! От Ясь… Ну нічого, вона ще зможе переконати цю впертюху, треба трішки часу!

В голові у Міни засіла нав’язлива думка. Соцмережа ще зранку підкинула їй цитату про невипадковість збігів, і сьогоднішній збіг видався їй аж надто невипадковим. Вона мусила все перевірити. Михайлина забігла у кафетерій, взяла собі додому велику пластянку міцної кави і приготувалася до безсонної ночі. Не буде вона Михайлиною Іванець, як не докопається до істини!

9

За вікном батожила злива. Рясний дощ поливав Ольжичі вже другий день. Льоля здригнулася від стуку в двері й кинулася відчиняти. На неї налетіла мокра, як хлющ, Мінка і виголосила:

– Бігом годуй мене!

Льоля кивнула і подалася в кімнату по плед. З дверей висунулася матір, побачила знайоме обличчя, сухо кивнула на вітання і знову сховалася. Михайлина стенула плечима – до теплого прийому у «стані ворога» вона вже звикла. Дівчина скинула мокрющі кеди, повісила на вішак куртку, скрутила мокре волосся в гульку й сіла на стільчик, облизуючись над порожньою тарілкою. За кілька хвилин подруга насипала їй бануша. Міна схопила шматочок бринзи пальцями й вдоволено замуркотіла:

– Як же я люблю вашу їжу!

Дочекавшись, доки подруга наїсться, Льоля помила посуд і сіла біля неї.

– Кажи.

– А, точно! – Міна ляснула себе по лобі. – Можеш вважати мене дурною, але це якась містика, Льоль! Ви навіть народилися в один день – одинадцятого лютого.

Імена у вас однакові, навіть імена хлопців – і ті! Подивися: він поет, вас познайомив твій брат, він робить тобі пропозицію, усе чудово, готуйся до весілля і всміхайся, але бац! І його раптом заарештовують!

– Так… Ну, схоже… Але це все надто дивно, щоб бути правдою.

– Ох, моя ти хороша! Тобі замало збігів? А як тобі таке.

Знаєш, як звали сестру Ольги Рошкевич?

– Як?

– Михайлина!

– І що?

– А хто мені всі вуха протуркотів, що мріяв про таку сестру, як я?

Льоля затнулася. У голові відразу зринув сон про ковзанку й дівчину, схожу на неї. Вона називала її сестрою. І там теж було ім’я. Невже їй снилося минуле Ольги Рошкевич?

– Але ж ти білявка!

– Люба моя, – Мінка весело розсміялася. – Я можу і в зелене пофарбуватися, мала б тільки бажання. Мій рідний колір – темно-русявий, майже як твій. Просто я його з дитинства не люблю. Тобі от пасує, а я – ну геть миша! Але зараз не про те… Льолько, якби я могла змінити власну долю і бути щасливою – я б так і зробила. Подивись, ну одружишся ти з тим священиком…

– Семінаристом!

– Майбутнім священиком! І що? Будеш, як власна матір – діточок плодити і світу не бачити, а сама – в подушку сохнути