Читати книгу - "Демократія"

держав-наступниць. Розповідають — можливо, це апокриф, — що напередодні завершення війни Черчилля спитали, що він хоче зробити з переможеною Німеччиною. Він відповів: «Я так люблю Німеччину, що хочу, аби їх було більше». Тобто аби вона була розділена й слабка. Таке класичне мислення про рівновагу влади.

З іншого боку, США уповноважували таких людей, як Конрад Аденауер, відроджувати західну частину Німеччини на демократичних засадах. Разом вони провели введення ФРН у політичні організації демократій — Євросоюз і договір колективної безпеки НАТО — на основі американських гарантій. Подібно до цього засади «Мирної конституції Японії» разюче схожі на засади американської Конституції. І саме Сполучені Штати гарантували безпеку країни, щоб їй не треба було повністю переозброюватися. У початковій версії того, що політологи називають «демократичним миром», ці лідери вважали, що демократії не мають воювати одна з одною. Франція та Німеччина ніколи більше не воюватимуть; вважалося, що й демократична Японія житиме в гармонії зі своїми сусідами. Уточню: ми не гадали, що Ірак — це Німеччина або Японія в розумінні готовності до демократії. Але ми вважали, що мирний і демократичний Ірак — це краще, ніж авторитарна альтернатива. Цей дух мотивував надання іракцям шансу на демократичне майбутнє.

Інституційний ландшафт як темний бік Місяця

Через кілька днів після падіння статуї ми почали займатися тим, щоб країна звелася на рівні ноги й почала функціонувати. Ми бралися до численних видів планування для повоєнного Іраку разом із десятками американських урядових агенцій. Перед вторгненням відбулася навіть великомасштабна генеральна репетиція. Проте пропозиції щодо інституційної інфраструктури Іраку виявилися здебільшого хибними.

Через непрозорість диктатури Саддама ми не могли знати невідоме: як насправді він керував країною. Які важелі залишаться після нього? Коли тоталітарному режимові стинають голову, інституційний ландшафт лишається безплідним. В Іраку ніби утворився місячний пейзаж.

Ми розраховували на інститути — як-от державна служба, — що не мали надійного опертя.

І ми надто довіряли діаспорі, яка жила у вигнанні, а тепер поверталася додому. Ми недооцінили деякі самостійні групи, такі як сунітські племена, шиїтські релігійні управління на чолі з аятолою Алі аль-Систані та курдів, що були компетентними й організованими, проте амбівалентними стосовно об'єднаної іракської держави. У подальших подіях ці актори гратимуть дедалі більші ролі. Через неправильне початкове трактування інституційного ландшафту ми втратили чимало цінного часу.

Під американським стягом

Хаос перших тижнів швидко змусив адміністрацію натягти віжки окупації Іраку. Оскільки американці мають меншу історію колонізації, ми вважали ідею окупації неприйнятною. Коли командувач генерал Томмі Френкс надіслав проект декрету, котрий він збирався оголосити після поразки Саддама, я була нажахана. «Це звучить, як у Цезаря», — сказала я начальниці відділу зв'язків із громадськістю Анні Перес. Ми переглянули й пом'якшили документ. Навіть порадилися з юристами, чи треба нам називати себе «окупантами». Британців це не хвилювало. Вони наполягали, що з юридичного погляду в нас немає вибору. Пригадую, як мій британський колега Девід Менінґ попереджав: «Вас однаково трактуватимуть як окупантів. Єдина проблема — чи здаватиметеся ви їм компетентними».

Власне, ми передбачили гуманніший, м'якший підхід за участі Офісу реконструкції та гуманітарної допомоги (ОРГД) на чолі з генералом у відставці Джеєм Ґарнером, котрий керував операцією «Створи зручності» для курдів у 1991 році. Джей мав вирушити з невеличкою командою, знайти держслужбовців, котрі змогли б керувати країною після звільнення високопосадовців-баасистів, і координувати Іракську перехідну владу (ІПВ), що складатиметься з курдів, депортованих сунітських і шиїтських лідерів, які повернулися, аби взяти країну під власний контроль. У самому Іраку залишилися лічені потенційні лідери, котрі пережили режим Саддама. Президент Буш хотів, аби вони обов'язково були включені до ІПВ.

Цей план не був реалізований. Ситуація з безпекою майже відразу почала погіршуватися. Кримінальні банди пограбували музей і бібліотеку, знищили старожитності, нафтові поля не працювали на прибуток, основні служби, як-от електропостачання, були старі й аварійні. Несподівано з'явилася група повстанців «Фідеїн Саддам», яка робила оружні наскоки по всій країні. Я загнала в тісний кут директора ЦРУ Джорджа Тенета на ранковому брифінгу президента. «Що воно таке, цей „Фідеїн Саддам“, і звідки він з'явився?» — запитала я тоном, у якому звучала моя тривога й невдоволення. Розвідувальні агенції серйозно недооцінили силу таких груп. Джордж визнав, що про «Фідеїн Саддам» мало що відомо. Власне, попри присутність 200 000 солдатів коаліції Пентагон заявив, що безпекова ситуація надто небезпечна, аби ОРГД прибув до Іраку. Ґарнер перебував у Кувейті.

Військові рішуче перемогли сили Саддама, але ж нам потрібна була присутність цивільних у країні, щоб вона функціонувала. Майже через два тижні після падіння Саддама Ґарнер нарешті прибув до Багдада й відразу ж був приголомшений. Його організація виявилася замалою, аби привести країну до ладу, не кажучи вже про управління державою.

Я потелефонувала Марґарет Татвайлер, нашому послові в Марокко. Ми з нею приятелювали з часів адміністрації Джорджа Г. В. Буша; тоді вона працювала в Джеймса Бейкера в Держдепартаменті. «Марґарет, — сказала я, — розумію, що прошу забагато, але чи не могла б ти поїхати й допомогти Ґарнеру? Він там у безнадії». Вона підтвердила те, що всі ми знали: місія Ґарнера не зможе працювати. Пентагон, який створив ОРГД, покинув цю ідею. Рамсфельд радив президентові новий підхід: країною має правити уповноважений повпред президента, підзвітний міністрові оборони. 13 травня А. Пол «Джеррі» Бремер очолив нову Тимчасову коаліційну управу (ТКУ). За наказом президента йому були передані виконавчі, законодавчі й судові функції. Тепер Іраком правила двоглава гідра: військове командування переймалося безпекою, а цивільною перебудовою — ТКУ.

ТКУ була вдвічі чисельнішою за ОРГД, і мандат надавав набагато більше повноважень. З одного боку, Джеррі Бремер одержав повноваження зробити те, чого не зміг зробити Ґарнер: навести хоч якийсь лад. З іншого боку, це означало, що іракські інститути, і нові, і старі, не могли знайти собі належне місце у державних справах. Це стало очевидним, коли ТКУ створила Урядову раду Іраку (УРІ), куди входили курдська, шиїтська та сунітська партії. Кожна група мала свої сильні й дуже слабкі сторони.

Курди, безумовно, були найбільш компетентною і згуртованою групою в постсаддамівському Іраку. Етнічно вони були