Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Як писала в 2008-му Сюзан Джейкобі, найбільш вражаючим проявом американського маршу невігластва є «не брак знань сам по собі, а гордість за нього».

Проблема не лише в тому, що ми чогось не знаємо (майте на увазі, що кожен п’ятий дорослий американець, згідно з опитуванням Національної наукової фундації, думає, що Сонце обертається навколо Землі); проблема в хвилюючій кількості американців, які гордо дійшли висновку, що їм не треба знати ці речі. (...) Токсична суміш антираціональності та невігластва нищить обговорення політики США щодо різних питань — від охорони здоров’я до оподаткування.[154]

Звичайні американці, може, ніколи особливо й не любили освічені чи професійні класи, але до недавнього часу вони хоч не нехтували новими знаннями, кажучи, що в навчанні немає нічого доброго. Можливо, надто м’яко називати це антираціональністю. Це ж майже зворотна еволюція, віддалення від випробуваних знань і наближення до народної мудрості й міфів, що передаються з уст в уста — от тільки зараз вони передаються зі швидкістю електронів.

Занепад грамотності та зростання свідомого невігластва — це частина порочного кола втрати впливу громадськості на політику. Люди мало знають і менше переймаються тим, як ними управляють і як насправді працюють економічні, наукові та політичні структури країни. Унаслідок цього всі процеси стають дедалі менш зрозумілими, а громадяни ще більше віддаляються. Не в змозі впоратися з такою кількістю інформації, люди відвертаються від освіти й відмовляються від залучення до громадських справ, натомість відволікаючись на щось інше. Це, своєю чергою, робить їх менш спроможними громадянами, і цикл продовжується й посилюється, особливо коли бажання громадськості втекти від реальності активно підживлюється індустрією розваг.

Насолоджуючись ґаджетами та зручностями, які раніше було навіть складно уявити, американці (і багато інших представників західного світу, якщо вже бути чесними), наче діти, відмовляються щось вивчити, щоб управляти власним життям чи політичними рішеннями, які впливають на нього. Це колапс функціонального громадянства, і воно дає дорогу цілій низці лиховісних наслідків.

Наприклад, за відсутності поінформованих громадян знаючі адміністративні й інтелектуальні еліти справді беруть на себе управління країною та суспільством. У тексті, який часто цитують західні консерватори й особливо люблять американські лібертаріанці, австрійський економіст Ф. А. Гайєк у 1960 році написав: «Найбільша небезпека для свободи сьогодні походить від найнеобхідніших і найсильніших людей сучасного уряду, а саме від ефективних фахових управлінців, які зосереджені виключно на тому, що вважають суспільним благом».[155]

Навіть найбільш інтелектуальні мислителі Америки погодяться з Гайєком. Чиновники та політичні експерти, яких ніхто не обирає, у багатьох сферах мають величезний вплив на щоденне життя американців. Проте сьогодні така ситуація виникла скоріше сама собою, аніж була кимось спланована. Популізм посилює цей елітаризм, бо невігласи не можуть запускати супутники, вести переговори про права американських громадян за кордоном чи забезпечувати виготовлення ефективних ліків, а це все складні завдання, виконання яких вимагають навіть найменш свідомі громадяни і сприймають це як належне. Стикаючись із аудиторією, що не має жодного уявлення, як улаштована більшість речей, фахівці уникають спілкування з нею, віддаючи перевагу розмовам один з одним, а не з громадськістю.

Тим часом американці мають дедалі більш нереалістичні очікування щодо того, що може дати їм політична та економічна система. Це відчуття, що їм по праву щось належить, є причиною того, що люди весь час гніваються на фахівців, а особливо на елітаристів — це слово в Америці може означати будь-кого з якою-небудь освітою, хто відмовляється плекати помилкові погляди громадськості. Коли ж американцям кажуть, що побороти бідність і запобігти тероризму набагато складніше, ніж видається, вони пускають очі під лоб. Будучи не в змозі усвідомити всю складність буття навколо них, обивателі вирішують не розуміти нічого, а потім похмуро звинувачують фахівців, політиків і бюрократів за те, що відібрали в них контроль над їхніми життями.

Знавці й ті, хто ухвалюють рішення

Це призводить до ще однієї проблеми, що посилює смертельну спіраль, у яку потрапила демократія та фаховість: громадяни не усвідомлюють чи воліють не розуміти різницю між фахівцями та обраними політиками. Для багатьох американців усі еліти — це просто однорідна маса освічених, багатих, наділених владою людей. Це абсолютна нісенітниця. Не всі багаті мають владу і не всі люди, які у владі, багаті. Інтелектуали та експерти в галузі політики рідко коли бувають багатими чи наділеними владою. (Просто повірте мені).

Хай що там Джордж Буш робив неправильно під час свого президентства, він мав рацію, нагадавши американцям, що коли мова йде про дії його адміністрації, він є «тим, хто ухвалює рішення». Фахівці можуть тільки пропонувати, а дають розпорядження інші люди. Власне, політичні експерти й обрані лідери зрідка бувають тими самими людьми. Інакше й бути не може: у добі просто немає стільки годин, щоб голова навіть міської ради чи ради невеликого штату (і тим більше президент) опанував усі питання, знання яких вимагає сучасна політика. Саме тому політики звертаються до експертів, тобто знавців, щоб ті їм радили.

Часом партнерство між політиками та їхніми радниками зазнає поразки. Експерти щось розуміють неправильно і радять політичним лідерам ужити заходів, що ведуть до катастрофи. Критики ролі фаховості як приклад наводять національні травми на зразок війни у В’єтнамі. У ретроспективі ці критики часто припускають, що таких болючих рішень можна було уникнути, порадившись із мудрістю пересічного громадянина.

Проте заклик покладатися на знання та чесноти звичайних людей — це романтизована нісенітниця. Еван Томас, журналіст і біограф Річарда Ніксона, зауважував, що найкращі та найталановитіші серед науковців на зразок Генрі Кіссінджера[156] або корпоративні титани на зразок міністра оборони Роберта Макнамари не впорались і «несуть провину за В’єтнам і за 58 000 американських солдатів, які там загинули, не кажучи вже про мільйони в’єтнамців».[157] Але Томас також указує на те, що ті самі фахівці та еліти «посилили світовий порядок, який хитко балансував на межі ядерної війни. Вони розширили торгівлю, зміцнили союзи й виписали мільярди міжнародної допомоги».

Жоден із цих заходів не був популярним сам по собі, але такі дії допомогли Сполученим Штатам і Заходу пережити «холодну війну» аж до її мирного завершення. Хочеться дізнатися, які заходи обрали б у тій ситуації нефахівці та популісти? Томас закликав читачів «порівняти помилки 1960-х із часами, коли Вашингтон дозволяв, щоб міжнародною політикою керував суспільний консенсус».

У 1930-х Конгрес припинив вільну торгівлю, щоб захистити американську промисловість,