Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Корисний джентльмен
Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон.
– Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу.
Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту.
– Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається.
За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався.
– Доброго ранку, містере Ґобі, – сказав мільйонер. – Прошу, сідайте.
– Дякую, містере ван Олдіне.
Чоловічок сів, поклавши руки на коліна, і уважно втупився в батарею.
– Маю для вас роботу.
– Так, містере ван Олдіне?
– Як ви, напевно, знаєте, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа.
Містер Ґобі перевів погляд із батареї на ліву шухляду письмового столу й дозволив собі докірливо посміхнутися. Старий багато дечого знав, але терпіти не міг зізнаватися в цьому.
– За моєю порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звісна річ, займеться адвокат. Але мені, з особистих причин, потрібна просто-таки вичерпна інформація.
Містер Ґобі глянув на карниз і пробурмотів:
– Про містера Кеттерінґа?
– Про містера Кеттерінґа.
– Гаразд, сер.
Чоловічок підвівся.
– На коли ви зможете зібрати її для мене?
– А ви поспішаєте, сер?
– Я завжди поспішаю, – відказав мільйонер.
Містер Ґобі з розумінням посміхнувся камінній решітці.
– Як щодо сьогодні о другій, сер? – запитав він.
– Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Ґобі.
– На все добре, містере ван Олдіне.
– Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі.
– А що ж це за сфера?
– Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського.
– Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник.
– Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ.
Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок.
– Запросіть містера Кеттерінґа піднятися.
Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері.
– Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити.
Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче.
– Заходь, – різко сказав ван Олдін. – Сідай.
Той невимушено плюхнувся в крісло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням.
– Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив він. – Років, певне, зо два. Ви вже провідали Рут?
– Заходив учора ввечері, – озвався ван Олдін.
– Із вигляду нівроку, еге ж? – безтурботно промовив зять.
– Не знав, що тобі часто трапляється нагода судити про це, – сухо відрізав мільйонер.
Дерек Кеттерінґ звів брови.
– Ну, ми інколи стикаємось у тому самому нічному клубі, – весело сказав він.
– Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдін. – Я порадив Рут подати на розлучення.
Візитер, здавалося, залишився незворушним.
– Радикальненько! – буркнув він. – Ви не проти, сер, якщо я закурю?
Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму і байдужим тоном додав:
– А що сказала Рут?
– Вона збирається дослухатись до моєї поради.
– Та невже?
– І це все, що ти можеш сказати? – різко запитав тесть.
Кеттерінґ струснув попіл у камін.
– Знаєте, я гадаю, – сказав він так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку.
– З твоєї точки зору – поза сумнівом, – похмуро зауважив ван Олдін.
– Ой, годі вам, – відказав той, – давайте не переходити на особистості. Я ж бо зараз і справді думав зовсім не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому річ: мій бідолашний стариган-татуньо довго не протягне: у цьому всі лікарі одностайні. Тож вашій доньці краще почекати кілька зайвих років, і тоді я стану лордом, а вона – леді та господинею замку: заради цього ж бо вона за мене й вийшла.
– Я не терпітиму твого нахабства! – гримнув на нього ван Олдін.
Дерек лише незворушно посміхнувся й повів далі:
– Я з вами згоден. Авжеж, пережитки минулого. Бо що таке сьогодні титул? Пшик. А все ж Леконбері – це чудовий старовинний маєток, та й Кеттерінґи, як на те пішло, – одна з найродовитіших фамілій в усій Англії. Рут просто піну пускатиме, коли, розлучившись, дізнається, що я одружився вдруге і тепер у Леконбері замість неї хазяйнує інша жінка.
– Я серйозно, молодий чоловіче, – попередив ван Олдін.
– Як і я, – запевнив Кеттерінґ. – Так, зараз я зовсім на мілині, і, якщо Рут розлучиться зі мною, мені буде непереливки, але ж, кінець кінцем, якщо вона вже прочекала десять років, то чому б не протриматися ще трішки? Даю вам слово честі, що старий гарантовано сконає найпізніше за півтора року і, як я вже говорив, шкода буде, коли Рут так і не отримає того, заради чого йшла за мене.
– Ти натякаєш, наче моя донька одружилася з тобою задля титулу й суспільного становища?
Дерек знову засміявся, але цього разу зовсім не весело.
– Невже ви думаєте, що йшлося про шлюб із кохання? – запитав він.
– Я знаю одне, – повільно процідив ван Олдін, – десять років тому в Парижі ти співав зовсім іншої.
– Справді? Може, й так. Ну, знаєте, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фігура з церковної ніші. Та й у мене, пригадую, були шляхетні ідеї: почати з чистої сторінки, осісти й зажити в найкращих традиціях англійського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною під боком. – Він знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вірите?
– Не маю ні найменшого сумніву, що ти одружився з Рут заради її грошей, – відрізав мільйонер крижаним тоном.
– Проте вона пішла за мене від великого кохання? – іронічно поцікавився зять.
– Звісно, – відказав ван Олдін.
Якусь мить Дерек Кеттерінґ мовчки вдивлявся в нього, а відтак у задумі кивнув.
– Бачу, що сам ви в це вірите, – видобув він. – Тоді я теж так вважав. Але запевняю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.