read-books.club » Фентезі » Останній ельф 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній ельф"

211
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останній ельф" автора Сільвана Де Марі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 77
Перейти на сторінку:
і сагайдак зі стрілами й усівся на єдиному пласкому камені, що знайшовся на всьому пагорбі.

— Ну, що ж, заєць однаково втік. Заночую поки що тут, поділимо качан по шматку кожному.

Небо знову спохмурніло, але дощу не було. Вони розташувалися на сухому скелястому пагорбку. Коли кукурудза спеклася, мисливець розділив її на три частини, і кожен їв свою пайку довго й повільно, зернина за зерниною. Потім малий ельф задрімав, мов ховрашок. Перш ніж заснути, він ще якусь мить міркував, як краще було б назвати собаку: Той, що біжить за вітром — це ім’я здавалося йому досить гарним, але він сумнівався, чи не надто воно довге. Коли його зморив сон, мисливець укрив малюка своїм хутряним каптаном.

Він накрив його аж із головою, старанно затуливши ельфові очі, вуха й ніс. Тоді взяв меншу торбину, що висіла в нього при боці попід сагайдаком, і дістав звідти куріпку. Тихо, крадькома вони заходились її обскубувати. Жінка, як могла, допомагала. Тоді вони розпалили вогнище так, щоб вітер не відносив дим у бік малого, і коли птаха спеклася — чи принаймні була вже не зовсім сирою — заходились її наминати. Цього разу їли мовчки й поспіхом, наче двоє злодіїв, раз у раз тривожно позираючи на хутряний згорток, на який перетворився сплячий ельф. Упоравшись із куріпкою, вони кинули кістки псові, і ті швидко зникли в його череві. Тоді визбирали пір’я, і мисливець закопав його віддалік у ямці.

І тоді люди нарешті полягали спати.

Розділ четвертий

Світанок був уже не такий мертвотно-блідий, як зазвичай. Дощ досі не падав, і вгорі де-не-де проглядалися вузькі смужки голубого неба.

Чоловік устав першим. Він потягнувся, глибоко вдихнув і подумав, що повітря сьогодні якось особливо гарно пахне. Мокрим листям і грибами. Гарний запах. Він поглянув на жінку й маленького ельфа, що досі спали. Зібрав свої речі, закинув на плече сакви, забрав хутряний каптан, яким укрив ельфа, і подався геть. Спускаючись із пагорба, він обернувся й поглянув на жінку та маленького ельфа — два темні горбики поруч із пригаслим вогнищем. Малий дрижав від холоду — це було видно навіть іздалеку. Чоловік повернувся назад, знову укрив малого каптаном і розпалив вогонь. Тоді знову подався геть. На півдорозі з пагорба в долину він озирнувся й знову подивився на два тільця коло вогнища. Пройшов іще з пів милі й знов озирнувся. Блиск полум’я зливався із променями вранішнього сонця, яке вперше за багато місяців на кілька хвилин показалося над обрієм. Двох сплячих було видно навіть звідси. Чоловік довго стояв і дивився на них, а тоді повільно побрів назад.

Він сів на камінь і став чекати.

Першим прокинувся маленький ельф.

Протяжний крик рознісся над мочарами. Крик, наповнений усім стражданням світу.

Маленький ельф кричав від жаху, побачивши на собі оту ганчірку, зшиту зі шкурок мертвих тварин. Крик лунав довго, нашаровуючись на свої відлуння й зливаючись із ними в один хор, а сонце тим часом то з’являлося, то зникало між хмарами, аж поки знову не почав накрапати дощ.

Усі разом вони рушили в дорогу. Одна з пір’їн учорашньої куріпки, віднесена вітром, була помічена й одразу ж розпізнана — за запахом чи, може, за тими думками, що вони викликала в голові, — як вискубнута з мертвої пташки, і це теж спричинило довге й тужливе голосіння.

У розпуці малий ельф забував дивитися під ноги й перечепився об корінь дерева, після чого тихо схлипував аж до полудня. Тоді мисливець пригрозив, якщо той не припинить — настромить його на рожен, як учорашню куріпку, — і наслідком було перелякане скімлення, що тривало аж до вечора.

Сутеніло, коли маленький ельф відчув, що вже добряче зголоднів. То був голод, що, зародившись у шлунку, поступово доходить до мозку через промоклі ноги та замерзлі вуха. Малий заходився багатослівно описувати оте своє відчуття й ніяк не міг визначити, що ж саме він відчуває: просто порожнечу, брак чогось конкретного, а чи якусь дійсно негативну сутність.

Далі він перемкнувся на страждання загалом, щодо якого теж неясно, що це: самодостатня негативна сутність чи просто брак радості або, якщо точніше, брак доброго самопочуття, бо ж брак доброго самопочуття — це, узагалі кажучи, більше страждання, ніж брак радості, а цей останній може бути подекуди станом досить таки частим, майже нормальним. А щодо страждання як самодостатньої сутності, то чи він не розказував, як одного разу загнав собі скалку під ніготь на великому пальці правої ноги? Чи, може, лівої? А ні, то була права нога, — тепер, подумавши, він добре пригадує, — бабуся витягала ту скалку за допомогою голки, — уявити тільки, голки! Йому досі боляче про це згадувати, — то був жах, справжній жах. А іншого разу він упав і поранив коліно. Кров витікала зсередини нього назовні. Жахливо, просто жахливо. То було ліве коліно. І ніготь великого пальця на правій нозі — тепер він у цьому певен. У нього там навіть залишився шрам — на коліні, тобто. Показати? Ну, отой шрам. Точно не хочете?

У той час, як малий уже по третьому колу розповідав про свою застуду й про те, якого кольору та густини слиз тік йому з носа на різних етапах хвороби, вони натрапили на зелені кущики, у яких жінка й мисливець ураз упізнали розмарин. Тоді-то — уперше за весь день — маленький ельф замовк і принишк.

Вони йшли схилом пагорба, порослого модринами й каштанами, аж зненацька за черговим поворотом дороги перед ними з’явився Даліґар. Він лежав у глибині долини, обабіч невеликої річки, яка, утім, після дощів геть вийшла з берегів. Місто постало перед ними, мов у казці. У вікнах його незліченних будинків горіло світло, у якому було виразно видно дерев’яні палі, що оточували кожний двір. Освітлені вікна віддзеркалювалися в темних водах річки. Ба більше, вогні горіли на кожній зі стрілецьких веж, що — через рівні проміжки — височіли над кільцем міських мурів. Та й на самих мурах кожні шість кроків палахкотіли смолоскипи, коло яких стояло по двоє алебардників, — і всі ці вогні відблискували в заповненому водою рові. Звідний міст був піднятий. Знизу він — так само, як і мури та вежі — був наїжачений гострими палями, зверненими в бік імовірного ворога. Усе це надавало місту вигляду якогось гігантського нашорошеного дикобраза.

Мисливець зупинився, задивившись на цю картину.

— Виглядає не дуже привітно, — зауважив він.

— Навпаки! — заперечив малий. — Вогні запалюють, коли

1 ... 5 6 7 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній ельф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній ельф"