Читати книгу - "Екзорцист"

й палко поцілувала в рожеву щічку, не в змозі стримати бурхливий потік своєї любові. — Цьом-цьом-цьом! — Нові й нові цілунки. Тоді відхилила Реґану від себе й почала нетерпляче розглядати її личко. — То що ти сьогодні робила? Щось цікаве?

— А, різні речі.

— Ну, а що саме? Щось добре? Га?

— Ой, дай згадаю. — Притиснувши коліна до материних, дівчинка легенько похитувалася назад і вперед. — Ну, по-перше, я вчилася.

— Угу.

— І малювала.

— А що малювала?

— Ну, квіти, ти ж знаєш. Стокротки? Тільки рожеві. А потім… ага! Коника! — Вона раптом розхвилювалася, очі її розширилися. — У того чоловіка, знаєш, там унизу, на річці, був коник. Ми собі йшли, чуєш, мамо, а тут з’явився цей коник, такий гарненький! Ой, мамо, ти б його побачила! І той чоловік дозволив мені на нього сісти! Справді! Ну, десь на хвилиночку!

Кріс, розвеселившись, непомітно підморгнула до Шерон.

— Той самий? — запитала вона, вигнувши брову. Переїхавши до Вашинґтона на період фільмування, білява секретарка, що практично вже стала членом родини, жила разом із ними в будинку, займаючи вільну спальню нагорі. Аж поки не зустріла «вершника» із сусідньої стайні, після чого Кріс вирішила, що їй потрібне окреме житло, і переселила Шерон в апартаменти в дорогому готелі, наполігши на тому, що сама за це сплачуватиме.

— Так, той самий, — відповіла з усмішкою Шерон.

— І це був сірий коник, — додала Реґана. — Мамо, а ми можемо купити коника? Тобто чи могли б ми?

— Побачимо, дитинко.

— Коли я його матиму?

— Побачимо. А де та пташка, яку ти виліпила?

Спочатку Реґана мала спантеличений вигляд, а тоді повернулася до Шерон і з сором’язливим докором вишкірила до неї свої зубки з брекетами.

— Це ви сказали! — вигукнула вона, а тоді поглянула на маму й захихотіла. — Це мала бути несподіванка.

— Тобто?..

— З таким довгим смішним дзьобиком, як ти й хотіла!

— Ой, Реґ, ти така солоденька. А можна побачити?

— Ні, бо я ще маю її розфарбувати. Коли вечеря, мамо?

— Зголодніла?

— Вмираю з голоду.

— Отакої, та ще ж навіть п’ятої немає. Коли був обід? — запитала в Шерон Кріс.

— Десь близько дванадцятої, — відповіла Шерон.

— А коли повертаються Віллі й Карл?

Кріс відпустила їх до вечора.

— Здається, о сьомій, — припустила Шерон.

— Ма, може, підемо в «Гот шопп»? — попрохала Реґана. — Будь ласка?

Кріс узяла доньку за руку, ніжно всміхнулася й поцілувала її, а тоді сказала:

— Біжи нагору, вдягнись, і вирушимо в ресторан.

— Ой, я так люблю тебе!

Реґана вибігла за двері.

— Сонечку, вдягни нову сукенку! — гукнула їй услід Кріс.

— Ти не хотіла б знову стати одинадцятирічною? — поцікавилася Шерон.

— Не знаю.

Кріс знов узяла пошту, почала байдуже перебирати листи з компліментами.

— Зі своїми теперішніми мізками? І всіма спогадами?

— Звісно.

— Ніколи.

— Добре подумай.

Кріс облишила листи й узяла сценарій, до якого був акуратно прикріплений супровідний лист від її агента Едварда Джарріса.

— Здається, я казала їм не присилати поки що сценаріїв.

— Раджу прочитати, — сказала Шерон.

— О, справді?

— Так, я зранку переглянула.

— Досить добрий?

— Чудовий, як на мене.

— І я мушу грати роль черниці, що виявляється лесбіянкою, так?

— Ні, тобі нікого не доведеться грати.

— Чорт, фільми стають дедалі кращими! Що ти таке плетеш, Шерон? І чого так шкіришся?

— Вони хочуть, щоб ти була режисером, — спокійно видихнула Шерон разом із димом своєї сигарети.

— Що?

— Прочитай листа.

— О Боже, Шер, ти жартуєш!

Кріс схопила листа, вихоплюючи голодними очима окремі слова: «…новий сценарій… триптих… студія хоче запросити сера Стівена Мура… на роль, за умови, що…»

— Я поставлю цю частину фільму!

Кріс змахнула руками й пронизливо й хрипко скрикнула на радощах. Тоді притулила руками листа до грудей.

— Ой, Стіве, ангеле мій, ти не забув!

Знімання в Африці, вони п’ють, сидячи на складаних стільцях, і дивляться на золотисто-червоний захід сонця. «Ой, уся наша професія коту під хвіст. Акторам тут нічого робити, Стіве!» — «Ну, а мені подобається». — «Це все лайно! Знаєш, що важливе в цьому бізнесі? Режисура. Тільки тоді ти щось робиш, щось власне, тобто таке, що має своє життя!» — «Ну, то роби це, кохана! Роби!» — «Ой, та я намагалася, Стіве. Я намагалася, але нікому це не потрібно». — «Чому так?» — «Ой, та перестань, ти й сам знаєш чому: вони не вірять, що я на це здатна». — «Я думаю, що здатна».

Тепла усмішка. Теплі спогади. Любий Стіве…

— Ма, я не можу знайти сукні! — гукнула Реґана зі сходів.

— У шафі! — відповіла Кріс.

— Я там дивилася!

— Зараз прийду! — гукнула Кріс. Вона погортала сторінки сценарію, а тоді її погляд зів’яв і вона пробурмотіла: — Мабуть, це чергове лайно.

— Ой, я так не думаю, Кріс! Ні! Я справді гадаю, що це добра річ!

— Ну так, ти ще думала, що фільму «Психо» бракує закадрового сміху.

— Мамо?

— Уже йду!

— Маєш нині побачення, Шер?

— Так.

Кріс показала на пошту.

— Можеш тоді йти. А це все залагодимо зранку.

Шерон підвелася.

— Ой, ні, зачекай, — змінила думку Кріс. — Вибач, але одного листа треба відправити ще сьогодні.

— О, гаразд. — Шерон дістала блокнота.

Нетерпляче скиглення:

— Мамо-о-о-о-о-о!

Кріс зітхнула, підвелася й мовила:

— Зараз повернуся, — але тоді завагалася, помітивши, як Шерон зиркнула на годинника. — Що таке? — запитала Кріс.

— Ой, та мені час медитувати, Кріс.

Кріс пильно й трохи роздратовано глянула на неї. Упродовж останніх шести місяців вона бачила, як її секретарка перетворюється на «шукачку спокою». Це все почалося в Лос-Анджелесі із самогіпнозу, що згодом поступився місцем буддистським наспівуванням. Ті кілька останніх тижнів, коли Шерон ще мешкала в кімнаті нагорі, весь дім був просякнутий фіміамом, а монотонне бубоніння мантри «Нам мйохо ренґе кйо» («Розумієш, Кріс, варто лише це наспівувати, лише це, і здійсняться всі твої бажання, отримаєш усе, що захочеш…») лунало в найнесподіваніші й найнесвоєчасніші години, зазвичай саме тоді, коли Кріс намагалася запам’ятати свої репліки.

— Ти можеш увімкнути телевізора, — великодушно порадила в одному з таких випадків Шерон своїй роботодавиці. — Мені не заважає. Я можу наспівувати, не звертаючи уваги на будь-який шум.

А тепер настала черга трансцендентальної медитації.

— Ти справді думаєш, що це тобі якось допоможе, Шер?

— Це мені дає душевний спокій, — відповіла Шерон.

— Ясно, — невиразно буркнула Кріс, а тоді рушила геть, бурмочучи «Нам мйохо ренґе кйо».

— Повторюй це хвилин п’ятнадцять-двадцять, — гукнула їй услід Шерон. — Можливо, тобі цього буде досить.

Кріс зупинилася, замислившись над якомога стриманішою відповіддю. Та врешті-решт облишила цю затію. Піднялась у спальню Реґани й там одразу попрямувала до шафи. Реґана стояла посеред кімнати, дивлячись у