Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Наджіба, хоч і жила з чоловіком у маленькому селі океке, де рабів не було, знала своє місце. Якби вона (та й усі інші мешканці її села) жила усього за п’ятнадцять миль на схід, у Королівстві Семи Рік, де могла б мати більше, вона б усе життя служила нуру.

Більшість дотримувалася старого прислів’я: «Дурна та змія, що мріє стати ящіркою». Але якось, за тридцять років до того, група чоловіків і жінок океке з міста Зіна його відкинули. Їм обридло. Вони повстали — почали бунтувати, вимагати й відмовлятися. Їхня пристрасть поширилася в сусідніх містах і селах Семиріччя. Ці океке дорого заплатили за честолюбство. Заплатили всі, як завжди буває під час геноциду. Відтоді це періодично повторювалося. Тих бунтівних океке, які уникали винищення, гнали на Схід.

Наджіба опустила голову на пісок, заплющивши очі та звернувши увагу всередину себе. Розмовляючи з Ані, вона всміхалася. Десятирічною вона почала подорожувати соляними шляхами разом з батьком і братами, які торгували сіллю. Тоді вона й полюбила відкриту пустелю. А ще вона завжди обожнювала мандри. Вона всміхнулася ширше й занурила голову в пісок іще глибше, не зважаючи на звуки жіночих молитов довкола себе.

Наджіба розповідала Ані, як вони з чоловіком кілька днів тому сиділи ввечері надворі та побачили, як з неба падають п’ять зірок. Як кажуть, скільки зірок у падінні побачать дружина та чоловік, стільки дітей у них буде. Вона засміялася собі під носа. Вона й гадки не мала, що після цього дуже довго не сміятиметься.

— Ми маємо небагато, але мій батько б цим пишався, — проказала Наджіба глибоким голосом. — Ми маємо будинок, у який весь час проникає пісок. Свій комп’ютер ми купили вже старим. Наша вловна станція збирає з хмар аж удвічі менше води, ніж має. Знову почалися вбивства, та ще й недалеко. Дітей ми ще не маємо. Але ми щасливі. І я дякую тобі…

Замурчали скутери. Вона підняла голову. Їх було чимало, і кожен — із жовтогарячим прапором на спинці сидіння. Скутерів, вочевидь, було щонайменше сорок. Наджібу та її групу відділяло від села кілька миль. Вони пішли чотири дні тому, при цьому пили воду та їли тільки хліб. Тож вони були не лише самі, а ще й слабкі. Вона точно знала, що це за люди. «Звідки вони знали, де нас знайти?» — подумала вона. Пустеля замела їхні сліди кілька днів тому.

Нарешті ненависть дісталася її домівки. Її село було тихим місцем, де хати зовсім малі, але добре збудовані, ринок — невеликий, але з добрим запасом товарів, а найвизначнішою подією було весілля. Це було миле, нешкідливе місце, сховане лінивими пальмами. Було дотепер.

Скутери об’їжджали жінок колами, а Наджіба тим часом озирнулася на рідне село. Вона застогнала так, ніби її вдарили в живіт. У небо здіймався чорний дим. Богиня Ані не потурбувалася сказати жінкам, що вони ось-ось помруть. Що, поки вони ховають голови в піску, їхніх дітей, чоловіків, родичів, які лишилися вдома, вбивають, а їхні оселі палять.

На кожному скутері їхало по чоловікові, а на кількох із чоловіками сиділи жінки. Вони ховали сонячні обличчя за жовтогарячими покривалами. Їхній дорогий військовий стрій — штани та футболки пісочного кольору, а також шкіряні чоботи, — мабуть, був оброблений термічним гелем, щоб не нагрівався на сонці. Витріщившись на дим і вставши з роззявленим ротом, Наджіба згадала, що її чоловік завжди хотів собі термічного гелю для одягу, коли працював на пальмах. Гель ніколи не був йому по грошах. «І ніколи не буде», — подумалося їй.

Жінки океке закричали та побігли хто куди. Наджіба закричала так голосно, що з її легень начисто вилетіло повітря, а тоді відчула, як у глибині її горлянки щось слабшає. Згодом вона збагне, що так її назавжди покинув голос. Вона побігла у протилежному до села напрямку. Але нуру оточили їх великим колом і знову зігнали разом, наче диких верблюдів. Жінки океке зіщулилися, їхня довга одіж барвінкового кольору затріпотіла від вітерцю. Чоловіки нуру злізли зі скутерів, за ними — жінки нуру. Вони підійшли ближче. Тоді й почалося ґвалтування.

Усіх жінок океке, і молодих, і зрілих, і старих, було зґвалтовано. Неодноразово. Ті чоловіки не стомлювалися — вони ніби були зачаровані. Розрядившись в одну жінку, вони віддавали наступним ще більше. Ґвалтуючи, вони співали. Жінки нуру, які приїхали з ними, сміялися, тицяли пальцями й теж співали. Вони співали спільною мовою сіпо, щоб їх розуміли жінки океке.

Кров океке тече як водиця,

Ми грабуєм їх і ганьбим їхніх предків.

Б’єм від душі ми їх усіх

І женемо з земель чужих.

А що в нас сила Ані є,

То ми на порох вас зітрем.

Потворні брудні раби, Ані нарешті вас знищила!

Наджібі дісталося найгірше. Інших жінок океке били і ґвалтували, а тоді їхні насильники йшли далі, даючи їм перепочити якусь мить. А чоловік, який заволодів Наджібою, лишився з нею, і з цього не сміялася, спостерігаючи, жодна жінка нуру. Він був високий і сильний, як бик. Як тварина. Покривало приховувало його обличчя, але не його лють.

Він схопив Наджібу за пишні чорні коси й відтягнув на кілька футів від інших. Вона спробувала підвестись і тікати, але він кинувся на неї занадто швидко. Побачивши його ніж, блискучий і гострий, вона перестала битися. Він засміявся й розрізав тим ножем їй одяг. Вона вдивилася в його очі — єдину частину ворожого обличчя, яку бачила. У них, золотаво-карих і злих, посмикувалися кутики.

Стримуючи її, він витягнув із кишені прилад у формі монети й поклав біля неї. За допомогою таких приладів люди стежили за часом і погодою, зберігали файл Великої Книги. У цьому приладі був записний механізм. Піднявшись, крихітне чорне очко його камери клацнуло, задзижчало й почало записувати. Чоловік заспівав і встромив ножа в пісок біля Наджібиної голови. На його колодку сіли двоє великих чорних жуків.

Він розсунув їй ноги і, не припиняючи співу, вдерся у неї. А між піснями