Читати книгу - "Хто боїться смерті"

вигляд у довгих білих вільних штанях і білому кафтані[3]. На голові в нього було біле покривало. Повністю вдягнутись у біле означало показати себе дуже скромною людиною. Зазвичай так робили жінки. Якщо ж так робив чоловік, то це був дуже незвичний випадок. Він знав, що до моєї матері слід підходити обережно.

Попервах моя мати боялась і сердилася на нього. Коли він розповів їй про свою дружбу зі мною, вона так сильно ляснула мене по сідницях, що я втекла і проплакала кілька годин. Однак менш ніж за місяць тато і моя мати одружилися. Наступного дня після весілля ми з матір’ю переїхали до нього жити. Після цього все мало бути ідеально. П’ять років нам було добре. А тоді почалися дива.

Розділ 3

Перервана Розмова

Тато був тим, що тримало мене з матір’ю у Джвагірі. Але я все одно врешті-решт опинилася б тут, навіть якби він був живий. Я взагалі не мала залишатись у Джвагірі. Я була надто неспокійною, і мною керувало дещо інше. Від мене були проблеми з моменту мого зачаття. Я була чорною плямою. Отрутою. Це дійшло до мене, коли мені сповнилося одинадцять років. Коли зі мною сталося дещо дивне. Цей випадок змусив матір нарешті розповісти мені мою огидну історію.

Був вечір, швидко наближалася гроза. Я стояла в задніх дверях і дивилася, як вона насувається, аж тут у материному садку просто в мене перед носом великий орел напав на горобця. Орел повалив горобчика на землю й полетів із ним геть. Із тіла пташинки впало три скривавлених брунатних пір’їнки. Вони приземлилися серед материних помідорів. Коли я підійшла й узяла одну пір’їну, загуркотів грім. Я потерла кров між пальцями. Чому я це зробила, не знаю.

Вона була липка. А її мідний запах обпалив мені ніздрі так, ніби я вся була нею вкрита. Я чомусь схилила голову набік, слухаючи й відчуваючи. «Тут щось коїться», — подумала я. Небо потемніло. Вітер посилився. Він приніс… інший запах. Дивний запах, який я відтоді навчилася впізнавати, але ніколи не зумію описати.

Що більше я вдихала цей запах, то більше у мене в голові щось коїлося. Я подумала, чи не забігти мені всередину, але не хотіла заносити це до хати, хоч що то було. Далі я вже не могла рухатися навіть за власним бажанням. Щось задзижчало, потім стало боляче. Я заплющила очі.

У моїй голові були двері, двері зі сталі, з дерева, з каменю. Біль з’явився через те, що ці двері прочинялися. Крізь них проходило гаряче повітря. Моє тіло стало якимось дивним — з кожним моїм рухом ніби щось розбивалося. Я впала на коліна й виблювала. Всі м’язи у моєму тілі скрутило. А тоді я перестала існувати. Нічого з того часу не пам’ятаю. Навіть темряви.

Це було жахливо.

Далі я застрягла високо на гілках велетенського дерева іроко, що росло в центрі міста. Я була гола. Йшов дощ. Приниження і спантеличення постійно супроводжували мене в дитинстві. Хіба дивно, що гнів ніколи за ними не барився?

Я затамувала подих, щоб не захлипати від шоку та страху. Гілляка, за яку я трималася, була слизька. А ще я не могла позбутися відчуття, ніби щойно вмерла наглою смертю й повернулася до життя. Але тоді це не мало значення. Як же мені злізти?

— Стрибай! — крикнув хтось.

Унизу стояли мій батько і якийсь хлопчина, що тримав над головою кошик. Я скреготнула зубами і вчепилася в гілку ще сильніше, розгнівана і знічена.

Тато витягнув руки.

— Стрибай! — крикнув він.

Я завагалася, думаючи: «Не хочу вмирати знову». Пхинькнула. Щоб уникнути подальших думок, я стрибнула. Ми з татом повалилися на мокру землю, вкриту плодами іроко. Я сяк-так піднялась і притиснулася до нього, намагаючись сховатись, а він зняв із себе сорочку. Я швидко накинула її на себе. Завдяки дощу добре відчувався гіркий запах розчавлених плодів. Вивести зі шкіри цей запах і пурпурові плями ми зможемо, лише добре скупавшись. Татів одяг було зіпсовано. Я роззирнулася довкола. Хлопчина зник.

Тато взяв мене за руку, і ми мовчки пішли додому, вражені. Плентаючись крізь дощ, я ледве тримала очі розплющеними. Я була страшенно виснажена. Додому ми добиралися неначе цілу вічність. «Я що, так далеко зайшла? — подумалося мені. — Що… як?» Опинившись удома, я зупинила тата біля дверей.

— Що сталося? — нарешті запитала я. — Звідки ти знав, де мене знайти?

— Поки що тебе треба просто висушити, — заспокійливо промовив він.

Коли ми відчинили двері, до нас підбігла мати. Я наполягла на тому, що в мене все добре, але це було не так. Я знову провалювалась у забуття. Я попростувала до своєї кімнати.

— Хай іде, — сказав матері тато.

Я заповзла в ліжко й тепер уже провалилася в нормальний глибокий сон.

— Вставай, — прошепотіла мати. Минуло кілька годин. У мене злиплись очі й боліло все тіло. Я повільно сіла, тручи собі обличчя. Мати підсунула свій стілець ближче до мого ліжка.

— Не знаю, що з тобою сталося, — сказала вона. Але при цьому відвела від мене погляд. Навіть тоді я замислилася, чи правду вона каже.

— Я теж не знаю, мамо, — відповіла я. Зітхнула, розтираючи зболілі руки та ноги. Моя шкіра ще пахла плодами дерева іроко.

Вона взяла мене за руки.

— Я розповім це тобі лише один раз — зараз. — Вона, завагавшись, хитнула головою і сказала сама до себе: — О Ані, їй же тільки одинадцять років. — Тоді вона схилила голову набік і я впізнала її погляд. Мати знову дивилася так, наче до чогось прислухалася. Шумно зітхнувши, вона кивнула.

— Мамо, що…

— Сонце було високо в небі, — промовила вона тихим голосом. — Воно освітлювало все. Тоді вони і прийшли. Коли більшість жінок, ті, які були старші п’ятнадцяти, вели Розмову в пустелі. Мені було років двадцять…

Бойовики нуру чекали на це усамітнення — чекали, коли жінки океке підуть у пустелю і залишаться там на сім днів, щоб ушанувати богиню Ані. «Океке» означає «створені». Люди океке мають шкіру кольору ночі, тому що їх було створено раніше за день. Вони були перші. Згодом, коли відбулося вже багато, з’явилися нуру. Вони прийшли з зірок і саме тому мають шкіру кольору сонця.