read-books.club » Фентезі » Примари Пустомитського болота 📚 - Українською

Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

209
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Примари Пустомитського болота" автора Василь Тибель. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 65
Перейти на сторінку:
перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, - остудив запал напарника Адмірал.

- Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі!  – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували  вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба  віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.

- А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув  у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося  з дуже мулким дном.

- Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.

- Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, - виправдовувався, як міг, більший із купальників.

 Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє  вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.

- Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову  телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

- Адмірале, погодься,  я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

- Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?

- А  як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором  ділитися доведеться?

- Що - повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. - Шеф сказав:  «Ніяких свідків. Ваше золото - мій камінь і баста !»

-  Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?

- Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! - напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.

 Через хвилину вони вже  захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у  тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.

- Професоре, я не можу встати! - Спираючись на ватяні ноги,  намагався піднятись Зуб.

- Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.

 Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.

- Чекайте, в мене тут є якийсь крем. - Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.

Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.

- Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, - простогнав копач зі шрамом.

- Прийдеться тобі, Професоре, подвоїти нам платню, - підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вірю, що ми щось знайдемо в цій  дірі. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото.

- Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбільше поселення найдревніших людей на Волині. Тут, ще задовго до народження Христа, були великі міста й села.

- Що ти Плетеш, Професоре, хіба до Христа, щось було?

- Тю, дурний! Як же ти в школі вчився? – кульгавий відвісив велетню запотиличника. – Христос же з’явився після потопу. Ще вони вежу стоїли, Вавилонську, правда, Професоре?

- Майже так. Бачу в історії релігії ви обоє професори! - посміхнувся в бороду Професор. – А зараз ідіть у палатку й відпочивайте, завтра в нас буде багато роботи. Комарі  вже вас точно не чіпатимуть.

   З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своїх лінивих робітників. Ті після вчорашнього «відпочинку» не могли зрозуміти, що від них хочуть. Професорові прийшлося прикласти чималих зусиль, перш чим копачі, озброївшись лопатами й кайлами,  вийшли до підніжжя струмка. Наближалася п’ята година й науковець, з картою в руках, нервував біля вкопаного вчора березового кілка. Сонце піднялося над болотом, і від дерев, що росли на узліссі, потяглися перші тіні. Професор пильно слідкував за годинником і тінню від вбитого кілка.  Спочатку, ледь помітна вона сягнула болота, але потім стала поволі вкорочуватися. Два громили теж вилупилися на тінь.

- Стоп! Швидко погляньте де вона закінчується! – Професор послав Зуба на узлісся. Тінь зупинилася за  метрів п’ятдесят нижче, від учорашньої розкопки.

- Ось тобі й похибка! Можна було дарма перекопати весь схил. А рити виявляється треба біля самого підніжжя.

 Робітники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилі, а в’язка й глиниста, тому копати було набагато важче. Зуб і Адмірал налягли на лопати. Професор і собі був взявся за держака, але заробивши криваві мозолі, швидко відмовився від цих спроб. До обіду копачі вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалі копачі заривались в землю, лиця їх хмурніли; пекли присмажені на сонці животи, тому приходилось працювати в сорочках, піт заливав їм очі, а ентузіазм зникав із кожною викинутою лопатою землі.

- Ти, вчений хробак! Скільки будеш нас мордувати, де твоє золото? – не стримував люті Адмірал. Я скільки себе пам’ятаю, не працював так багато.

- Надіюсь, ти мені заплатиш, щоб я повернув втрачені сили. - Зуб теж покинув копати й зі злобою дивився на Професора.

- Тут воно, тут. На цей раз інтуїція мене не підводить, та й карта вказує. Не могло ж таке поховання безслідно зникнути. Тим більше, до

1 ... 5 6 7 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примари Пустомитського болота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Примари Пустомитського болота"