Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: терплячий білий кіт із помаранчевими очима,
який цього не заслужив

Якщо ви думаєте, що котів неможливо здивувати, то ви помиляєтеся. Зазвичай я спокійно ставлюся до будь-яких безглуздих витівок мого Чудовиська з людським ім’ям Катя. Але той вечір я запам’ятаю назавжди. Дівич-вечір… Це слово я почув уперше, і, якщо чесно, воно нічого доброго не віщувало.

Почалося все з того, що Чудовисько два дні носилося по квартирі, ніби готувалося до кінця світу.

— Треба все встигнути прикрасити! — кричала вона, розвішуючи якісь блискучі штуки на стінах.

Я спостерігав за цим із дивана, де лежав, звісивши лапу. Спочатку я подумав, що вона готується до якогось котячого свята на мою честь. Але де декорації з рибою? Де гори м’яса? Ну, в крайньому разі, хоч би гора корму?

Потім з’явилися коробки. Величезні. Вона відкривала їх, а звідти вилазили якісь дивні речі: паперові капелюхи, повітряні кульки, пір’я. Коробки, певно, були для мене. Я підійшов ближче, щоб усе оглянути, але тут же отримав догану:

— Ні-ні-ні, це не для тебе!

Як це? Чудовисько, ти живеш у моєму домі. Ну добре, я великодушний.

Увечері, коли я вже змирився з її дивною поведінкою, до квартири почали заходити інші Чудовиська. Вони були схожі на моє Чудовисько, тільки голосніші. І пахли дивними парфумами.

— Ой, який котик! — заверещала одна з них, схопивши мене.

Я терпів. Терпів, поки мене не почали гладити проти вовни. Тоді я вирвався й утік під диван. Але це був лише перше коло пекла.

Потім вони влаштували галасливе божевілля. Увімкнули музику. Гучну. Дуже гучну.

Моя чутлива котяча натура страждала. Я намагався сховатися від шуму, але куди б я не йшов, їхній сміх і крики знаходили мене.

Чудовисько з подругами кружляли кімнатою, розмахуючи келихами. Один із них розлили мені на хвіст.

— Обережніше, — нявкнув я, але, звісно, ніхто мене не почув.

Потім вони почали робити щось зовсім дивне: надувати кульки. Одна з них луснула просто перед моїм носом.

— Няяяу! — вигукнув я, відскакуючи.

— Ой, вибач, котику! — захихотіла винуватиця.

Вибач?! Це був замах! З такими сусідами жодних дев’яти життів не вистачить!

Я вирішив залізти на шафу й перечекати це божевілля згори. Але що я побачив? Вони почали приміряти дивні капелюхи з блискучими стрічками. Хтось навіть надягнув окуляри з величезними фальшивими вусами.

А потім одна з них сказала:

— Прикрасімо кота!

Ні, тільки не це.

Мене схопили. Поки я намагався пручатися, вони натягли на мене капелюха, обмотали шию стрічкою й поставили перед дивною чорною коробкою, яка миготіла спалахом.

— Такий милий!

Я не був милим. Я був злим. Дуже злим. І тільки моє гарне виховання зупинило мене від того, щоб помститися їм у взуття.

Згодом вони перемістилися на кухню й почали щось готувати. Я не зміг устояти перед запахами й вирішив перевірити, що там відбувається на МОЇЙ кухні. На столі стояло щось, що явно було їжею. Я простягнув лапу до тарілки, але в цей момент мене помітили.

— Гей, це не для тебе! — закричала Катя.

Не для мене? Але ж я — король цього дому!

Я образився й пішов до своєї миски, де лежала жалюгідна подоба вечері. Це було приниження. Я пішов голодний на підвіконня.

До ночі весь цей кошмарний безлад підійшов до кінця. Гості розійшлися, залишивши після себе гори сміття, обривки стрічок і половину кульок. Чудовисько впало на диван, щасливе й стомлене.

— Ну, як тобі вечірка? — запитала вона мене.

Я подивився на неї з таким презирством, на яке тільки здатний кіт.

— Няв, — сказав я, відвертаючись.

Вона зрозуміла натяк.

— Гаразд-гаразд, завтра приготую тобі щось смачненьке.

Побачимо, — подумав я й продовжив спати на підвіконні.

Що ж, дівич-вечір — це катастрофа. Галас, безлад, вторгнення чужих Чудовиськ. Єдине, що мене тішить, — такі події бувають рідко. Я вижив. Бо я кіт. І мене ніщо не зламає.

P.S. Якщо ваше Чудовисько затіває вечірку, готуйтеся до найгіршого. А краще сховайтеся в шафі.