Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Щось Марійка чула по радіо, про щось балакали люди, про щось читала у газетах, які виписували на «Просвіту», будинок якої був неподалік. Там була непогана бібліотека, і Марійка забігала туди мало не через день. І чим більше польські газети кляли Організацію українських націоналістів, тим більше дівчина цю організацію поважала, бо ОУН викликала ненависть у поляків не пустими балачками, а боротьбою за волю, у тому числі, і її власну, за прагнення жити на своїй землі так, як бажала вона, а не так, як диктують чужі тут поляки.

І ось зараз все змінилося: прийшло радянське військо. Як то воно буде? Вона чула про голод на початку тридцятих у східних областях Радянської України. Подейкували, що голод був зорганізований зумисно, за що в 1933 році у Львові якийсь студент застрелив когось з Радянської амбассади[6]. А чи не буде у них, на Тернопільщині, такого ж голоду? А чи не позабирають землю? Чи не позаганяють у колгоспи? Лячно… Боязко… Невідомість…

РОЗДІЛ з

ШТАБ 6-ї АРМІЇ РСЧА[7]

ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ

Вночі у селі здійнялася стрілянина. Марійка прокинулася навіть не від пострілів, бо вони були не такі вже й голосні, потріскували, наче хтось у саду наступав на сухі гілки, а від криків та голосних ридань. Потім у шибках затанцювали багрові відблиски вогню. Марійка накинула якусь одежину та вибігла на подвір’я.

— Куди?! — навздогін крикнула мати, але дівчина лише махнула рукою.

За нею на подвір’я вибіг і батько. Через дорогу горіла хата Паламарчуків, а поруч з нею займалася ще одна, в якій жила єврейська родина Цвітовичів.

Марійці здалося, що кричали польською мовою. Ляснуло ще кілька пострілів, і все стихло. На пожежу почали бігти люди, побігли й вони з батьком. Те, що побачили, було жахливо. Біля хати лежав мертвий Паламарчук, на ньому, також мертва, його дружина. Дітей ніде не було видно.

— Батьку!.. — у розпачі закричала Марія.

Дмитро не роздумуючи плигнув у двері хати, яка вже майже уся була охоплена полум’ям. На подвір’я забіг ще хтось із сусідів, потім ще… Гасити пожежу було нічим, став був надто далеко, а з колодязя що можна натягати… Хтось із сусідів теж побіг у хату. Нарешті обидва вибігли надвір, несучи на руках дітей. їм ніяка допомога не була потрібна, вони були мертві.

— Боже милосердний… — прошепотіла Марійка та перехрестилася.

Мертвих Паламарчуків відтягнули від хати. Лише зараз дівчина побачила на чолі господаря невелику чорну цятку. Уся родина була розстріляна.

Те ж було і в сусідній садибі. Цвітович був гарним кравцем, обшивав усе село. Без його послуг не обходилося жодне весілля, а зараз він лежав разом з жінкою та дітьми на власному подвір’ї, дивлячись незрячими очима в чорне вересневе небо. І ніколи вже не пожартує, обміряючи черговій нареченій стегна чи груди:

— Ти знаєш, красуне, чому я став кравцем? Хіба дала би ти, щоб я тебе ось так обняв? Сказала б, мабуть, йди до біса, Моня… А так мусиш терпіти, бо хто краще за Моню пошиє тобі весільну сукню? Отож бо й воно…

Відшився кравець…

На ґвалт прибігли військові. Якийсь офіцер почав командувати солдатами, вишикувався довжелезний ланцюг до ставка, почали передавати цебра з водою та намагалися гасити пожежу.

— Ах, сволочи… Что делают, а? — офіцер похитав головою, а потім крикнув комусь із підлеглих, — Поднять полк по тревоге! Попробуєм поймать этих гадов! Тут лес далеко, прочешем местность…

Хвилин за п’ятнадцять кілька сотень солдат розсипалися по окрузі. Можна сказати, що сталося диво: вбивць упіймали. Взяли їх у яру, кілометрів за п’ять від Стасова. Від утоми, вечері з горілкою, вони так міцно спали, що прокинулися лише тоді, коли їм почали в’язати руки. їх було дев’ятеро, польських солдат та жандармів, які опинилися в лещатах між радянською та німецькою арміями. Коли їх вели до села, вони мовчали, тільки з ненавистю зиркали то на військових, то на селян. В село прийшли вже по світу, подивитися на вбивць збіглися майже усі мешканці Стасова. Один із полонених, судячи з одягу — офіцер, зневажливо сплюнув у їх бік:

— Пся крев!..

Бандитів узяли під варту.

Коли командувачу шостої армії комкору Голикову доповіли, що у селі Стасів, майже під самим Тернополем, спіймано банду з колишніх польських військових та жандармів, які учинили розбій, повбивали місцевих жителів, той незадоволено відірвав погляд від мапи, яка була розкладена на великому столі. Його армія майже досягла запланованих рубежів. Оскільки боїв з польською армією практично не було, то ті кілька населених пунктів, що залишилися, мали бути зайняті за день-два. Прочитавши шифровку, командуючий наказав викликали бригадного комісара, члена Військової Ради Захарічева. Голиков, кремезний, присадкуватий, широколиций, з чисто виголеною головою, простягнув шифровку комісарові:

— Ну, комиссар, что ты думаешь по этому поводу?

Захарічев уважно прочитав коротке повідомлення:

— А что тут думать, Филипп Иванович? Советская власть должна показать, что никакого разбоя здесь не допустит. Причем показать быстро и решительно. Это вопрос политический. Я так полагаю, по законам военного времени…

— И я так полагаю! Хоть это дело НКВД, а не наше, спускать такое нельзя. Мерзавцев — к стенке! Готовь приказ… Да так, что бы другим неповадно было! А приказ расклеить где надо, пусть читают!

Увечері на прийом до командуючого прийшов військовий прокурор Нечипоренко. Він дістав з теки проект наказу, який принесли йому на візу, та поклав на стіл:

— Товарищ комкор… Филипп Иванович! Это — противозаконно! Этих бандитов надо судить! Я не могу завизировать такой приказ.

Командуючий уважно прочитав наказ, що вмістився на одному аркуші, та кинув його на стіл:

— Как это не можете? Вы что, поощряете бандитов?

— Нет, конечно… Но и нарушать закон не могу. Военные действия практически завершены, боёв нет… Надо организовать следствие, суд… Всё как положено…

Голиков важко глянув прокуророві в обличчя:

— Не вам решать, товарищ Нечипоренко, завершены боевые действия, или нет. Ваше дело — ставить бандитов к стенке! А вы этого делать не хотите! Нашли кого жалеть… Вы лучше бы пожалели тех, кого эти гады порешили!

Але Нечипоренко теж був зроблений не з простого тіста, командуючого не злякався і продовжував гнути своє: з наказом не згодний, візувати його не буде, а якщо командуючий його і підпише, то свою окрему думку повідомить