Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

2. Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів своєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави»[4]. Все…

— Підписуйся, — пічник простягнув дівчині олівця. — Ну, ось… Наша організація стала потужніша на одну дівочу силу… — пожартував, — а наразі запам’ятай. Для всіх ти залишилася Марійкою Грицай, але в іншому світі, у нашому, ти зватимешся… Марусиною. І всім, до кого будеш приходити в нашій справі, ти будеш називати саме це ім’я. Ніякої Марійки Грицай у нашому світі нема. Затямила?

Марічка мовчки кивнула головою.

— Це робиться для твоєї ж безпеки. Ніде ніяких виключень. Марусина!

— А вас як звуть у цьому світі?

— Молодець! Швидко вловила. Тут мене звуть Пан Коцький.

— Як-як? — здивувалася Марійка, згадавши дитячу казочку про винахідливого кота.

— Саме так: Пан Коцький…

А танки сунули і сунули, потім покотили вантажівки з солдатами у кузовах, за деякими підплигували невеличкі гармати на гумових колесах. Здавалося, що колоні не буде ні кінця, ні краю.

— Эй, молодка! — загорлав хтось із кузова, — смотри, сколько женихов приехало! Приходи на свидание! Зацелую!

Солдата зареготали. Назустріч війську в село зайшла інша колона. Сірі, наче земля, обличчя, деінде біліли брудні пов’язки з бинтів, хто з конфедератками, хто голомозий, усі сумні, обличчя долу… Що ж це сталося з молодцюватими польськими жовнірами? Що сталося з офіцерами? Де недавній лоск:

— Прошу, панночку! Целую ваші пйонткі, кохана пані!.. Прошу на мазурку…

А зараз йдуть, наче на страту, під охороною енкаведистів у синіх кашкетах. Марічка дивилася на полонених зі зловтіхою. Вона пам’ятала, як жовніри проводили на початку тридцятих років так звану «пацифікацію». їй було років сім, ще не доросла, але ж і не така вже маленька! Тому добре пам’ятала, як це було. А було ось як…

Теперішнє протистояння населення Західної України та Польщі почалося з березня 1921 року, коли між нею та РРФСР був укладений мирний договір, згідно з яким до Польщі відійшли території Західних Білорусії та України, а вже в квітні забастували тридцять тисяч робітників нафтовидобувної промисловості. Далі — більше. У відповідь на утиски польської влади, українці почали організовувати спротив. У вересні двадцять першого вже стріляли у маршала Польщі Ю. Пілсудського, влітку та восени наступного, 1922 року, на Західній Україні запалали сотні польських фільварків, по Тернопільщині почав гуляти партизанський загін із колишніх чотарів УТА Степана Мельничука та Петра Шеремета. В жовтні загін був розгромлений польськими військами, Шеремета і ще декілька керівників попали в полон і в листопаді страчені польською владою. У березні 1923 року Львів потрясла величезна демонстрація супроти рішень Паризької конференції послів Англії, Італії та Японії, яка закріпила за Польщею окуповані українські землі. До речі, Москва рішень цієї конференції не визнала і чим могла допомагала визвольному комуністичному рухові. У ті буремні роки щомісяця щось та траплялося. Когось заарештовували, когось страчували, когось вбивали. Не було миру на окупованих землях і не могло бути. Польща намагалася заселити їх своїми громадянами, а це значило, що в українців треба було цю землю забрати, а кому це може сподобатися? З 1919 по 1929 роки польським колоністам, так званим «осадникам» (головним чином офіцерам польської армії, які вийшли у відставку), було роздано більш ніж шістсот тисяч гектарів української землі. На тлі цих подій у 1929 році й була створена Організація українських націоналістів під проводом Є. Коновальця. Після цього боротьба стала ще жорстокішою. У січні тридцять першого у Рава-Руському повіті польською поліцією розстріляна демонстрація на річницю смерті Леніна, вбито дві людини, натомість ОУН здійснила три одночасних пограбування поштових транспорті в. Тоді ж, у тридцятому, на Галичині спалахнуло повстання. Українські селяни почали палити польські фільварки. Лише у липні було двісті двадцять таких підпалів. Під приводом боротьби з терористичною діяльністю Української Військової Організації польський уряд почав так звану «пацифікацію». Заарештовано близько двох тисяч учасників заворушень, п’ятдесят вбито і більше ніж чотири тисячі покалічено, попалено майже п’ятсот садиб. Закрито українські гімназії у Тернополі і Рогатині. А далі все покотилося, наче сніг із гори. Націоналісти вбивали, і їх вбивали…

— Це наша земля, — твердили націоналісти, — нехай поляки забираються з неї.

— Це наша земля і вона належить нам за мирним договором. Європа цей договір визнала, — твердили поляки.

У тридцять першому році бойовики В. Білас та Д. Данилишин вбили польського політичного діяча Т. Голувка, згодом, у 1932 році, при нападі на пошту у Городці Ягеллонському їх було схоплено, але вони встигли вбити двох поліцейських. Після суду обидвох страчено. Вересень тридцять першого — заворушення у Калуші, жовтень — у Львові згідно з вироком польового суду страчено за підпали двох селян.

У тридцять другому, в березні, бойовик Березінський застрелив комісара львівської поліції Чеховського. Влітку спалахнуло повстання на Львівщині, для придушення якого урядом скеровані армія та поліція, загальною чисельністю до семи тисяч осіб, близько 800 учасників заарештовано. Тоді повстання спалахнуло на Волині, а в серпні у Львові почався страйк, у вересні — страйк нафтовиків.

Радянська газета «Правда» писала 31 жовтня 1932 року:

«По сведениям, поступившим из Западной Украины, там назревают крупные революционные события. Борьба против польской оккупации принимает все более угрожающие для польского фашизма размеры. Подавление повстанческого движения в Лисском уезде (Западная Украина) летом текущего года сильно заострило положение во всей Прикарпатской области. Крестьянские массы, истощённые голодом, поразившим эти местности, экономическими болезнями, массовой безработицей (3/4 всех лесопильных заводов области закрыты) и непосильным налоговым гнетом доведены до отчаяния. Крестьяне целыми группами бегут в горы и леса. В северо-восточной части Ковельщины и восточной части Полесья борьба украинских масс против оккупации приняла характер партизанских выступлений…».

Акціями керували оунівці та комуністи, які мали підтримку Радянського Союзу. Між собою вони теж ворогували, тому що кожний мав у цій боротьбі свою мету: комуністи воліли приєднати Західну Україну до Радянського Союзу, націоналісти — мати власну державу.

У 1934 бойовик ОУН Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Польщі генерала Б. Перацького, відповідального за політику