Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

* * *

          Тільки но трохи перепочили, як з’явився гелікоптер. Зайнятися вогнищем вирішили вже коли “пташка” полетить геть, зараз же всі четверо зайшли до глибин стайні та повимикали ліхтарі. Вертоліт літав над лісом, де вони ще недавно проходили, широкий промінь яскравого світла миготів то тут, то там. Богдан спостерігав за рухом променю через вузьку щілину в дерев’яній стіні. Гелікоптер ще трохи покружляв десь поряд, а потім почав віддалятися. Згодом звук його двигуна затих, потонув у ночі.
          — От і все. Заспокоїлися – Сказав Олександр та зайшовся кашлем. Глухо якось закашлявся, недобре.
          — А вони й не тривожилися, а якщо тривожилися, то, блін, не через нас. Ми бабок заплатили достатньо, щоб пройти спокійно.
          — Ми заплатили, щоб нас пропустили. А тут нас можуть спокійно пришити – Доповнив свого напарника Кирило – Але далеко в Сектор патрулі не проникають. Бояться.
          — Ви от були з Дімою всередині… – Невпевнено почав Богдан – Все, що в інтернеті пишуть – це правда? Хоча б частина з того?
          Діма насмішливо гмикнув, та передразнив Богдана:
          — В інтернеті! Злягатися з дівками ти теж через інтернет вчився?
          — Не через інтернет, а практичним шляхом – Відповів Богдан та перевів погляд на Кирила. Той не розслабив на обличчі жодного мускула. Здавалося, його гримаса похмурості ніколи не змінюється. У Богдана не було бажання звертати увагу на дурнуватого молодого гопника. Принаймні, зараз.
          — Там по різному. Інтернет я не читаю.
          До Квітниці, найближчого села, вирішили прямувати на світанку. Багаття розвели у центрі приміщення – там ще давно хтось видер частину дошок та зробив великий отвір  якраз для того, щоб можна було розпалити вогнище без пожежі прямо у ямі. На дні ями ще залишався холодний попіл. Дрова дуже допомогли, навіть не довелося виходити назовні, щоб знайти підходящу деревину. Широкі ворота до стайні були зламані, отже задихнутися чадним газом група не ризикувала.
          Діма спершу намагався  розвести вогнище сам, але замість нього це набагато швидше зробив Богдан. Жодного бажання покрасуватися - просто він був твердо впевнений, що вміння розвести багаття в будь-яких умовах є вкрай важливим. Не тільки для любителів мисливства та гірських походів.
          — О, молодий, а в побуті ти умієш вправитися!
          Богдан змовчав. Та й для чого говорити? Кумедним було те, що сам Діма якщо не молодше Богдана, то як мінімум ровесник.
          Олександр дістав свій вкорочений АК, клацнув магазин. Перезарядка. Запобіжник. Рухи не відточені, повільні, але завчені. Цікаво, ким є товстун у звичайному житті? Богдан дістав рушницю, дістав з коробки жменю патронів. Тепер можна було оцінити ступінь підготовки кожного: вкорочений АК в Олександра, мисливська рушниця у Богдана, у Діми - пістолет-кулемет, всесвітньо відоме дитя компанії Хеклера та Коха. У Кирила – пістолет Глок. Богдану зацікавлено поглянув на пістолет в руках їх новоспеченого “предводителя”.
          — Пістолет хороший – Оцінююче сказав він. Богдан любив зброю. На іграшку Кирила він дивився трохи заздрісно. Кожен дістав свої припаси. В мить в руках Богдана опинилася банка зі шпротами в маслі та галета.
          — Давайте вечеряти та знайомитись. Я – Кирило. Це – чоловік кивнув у бік свого супутника – Діма. Мій близький.
          — Я Саша, мені сорок п’ять, стріляю непогано.
          Товстун посміхнувся. Кирило кивнув та запитав:
          — З органів? Чи з армії?
          — Ні те, ні інше. Але в армії служив. І на “нулі” побував. В хороших військах. А ви?
          — А ми просто любителі активного відпочинку – Противно підсміюючись, відповів Діма.
          — І що ж тебе до Сектору привело, сімейного компанійського чоловіка? – поцікавився Кирило.
          — Це довга історія. Я журналіст. Пишу книги, публікую статті…
          — Хочеш зробити ексклюзивний репортаж?
          — Ну щось таке. А чому ні? Зараз і так роботи немає. Але така ситуація в країні ж не назавжди, вірно? Вірно, а у мене вже буде чудовий матеріал.
          — Ти думаєш, ти перший такий? Хто хоче пізнати незвідане? Думаєш, до тебе тут ні науковці, ні журналісти не ходили? – В’їдливо запитав Діма.
          — Чому ж перший? Не перший – Погодився Олександр – Але яка мені справа до інших? От ти, Дім, у тебе яка справа до того, що я думаю? Ти ж не психолог.
          Запитання товстуна було настільки щирим та несподіваним, що Діма не одразу й знайшовся що відповісти. Він вже набрав повітря, щоб якось гарно поставити на місце Олександра, але йому не дав цього зробити Кирило:
          — Нє-а, ми не психологи, просто любимо поговорити, коли є час. Хочемо розуміти, з ким нам доведеться йти і кому ми довіряємо свої життя. Тому що спати ми теж будемо зі стволами наготові, якщо що.  — Найближчий день-два ми проведемо разом, повинна бути впевненість, що ми не вистрілимо в спину одне одному – Продовжував той - Тому розслабтеся. Зараз ми всі четверо мордою в одній тарілці.
          Богдан зітхнув і прикрив очі. Дивак цей товстун. Про те, що пара добродіїв далеко не грибочки позбирати збиралася в Секторі, не догадався б тільки сліпий. Досить лишень глянути на обличчя Кирила. Лютий зек. Не інакше. А його прихвостень, Діма…
          — Ну а ти?
          Тепер Кирило спрямував погляд на самого Богдана. Діма вже відкривав консерву, Олександр теж поліз до рюкзака. Час вечеряти та спати. Богдану дуже не подобався цей імпровізований допит. Кирило наче хотів промацати нутро, перевірити їх. Невідомо про яку там довіру сказав Кирило, але наразі відчувалась лишень пересторога.
          — Я Богдан. Люблю мисливство, рибалку і далекі походи.
          — І сюди в похід прийшов?
          — Ну так. Це унікальне ж місце, такого на світі ніде нема… Вірно?