Читати книгу - "У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина"

Біля головних воріт міста друзів зустріли два гноми. Вони були закуті в панцир, і весь їхній вигляд був грізний. Тільки маленький зріст розбавляв цю картину. Збоку глянути – діти зібралися на бал-маскарад. Дивлячись на все це, Марк ледве стримував сміх. Такі грізні маленькі чоловічки! Йому вони ледь доходили до талії. Елла й Белла теж із труднощами стримували сміх. І тільки Ізабелла та Сокан спокійно відреагували на це.
Тим часом залізні гноми заговорили. Голоси їх були низькі, тягучі, хрипкі:
- Вітаємо вас у володіннях короля Вагнарда! Ходімо, він вас уже чекає.
Друзі переглянулись і пішли за карликами в обладунках.
- Таке враження, що хтось попереджає тих, до кого ми йдемо. - Підмітив на ходу Марк. - І ельфи були в курсі нашого приходу, і ці теж.
- То скрізь вартові стоять! – Не повертаючи голови, вимовила Белла.
– Так, я знаю. Але питання у тому, чому всі нас чекають? Це питання залишилося без відповіді. «Вона зі мною заговорила! Заговорила! - Радів про себе воїн.
Місто було як лабіринт. За одним широким тунелем ховалися два проходи, а за ними ще ціла мережа підземних ходів. То там, то там виднілися вежі, у яких у свою чергу мерехтіли факели, стелі та стіни сяяли від блиску коштовностей. Але самим дивовижним виявилися величезні ворота, що ведуть у покої короля. Крізь відчинені ворота Сокан і його попутники побачили зал з височезною стелею, на самому верху висіли золоті люстри. А сама стеля була розписана неймовірно величезною фрескою, що заповнює всю стелю. З боків, на стінах висіли прапори ельфійського, гном'ячого та людського королівств. Це говорило про те, що король Вагнард підтримував відносини і спілкувався зі всіма, незважаючи на расу, вік та соціальний статус. Хай гноми буркуни, та це ніяк не робило їх пустельниками, що живуть під земною корою. Але самого короля у залі не було. Мандрівників попросили зупинитися біля великої вази праворуч від трону. Через пару хвилин двері, що були справа від мандрівників, відчинилися і з них вийшов приосадкуватий широкоплечий гном. Це був Вагнард – король гномів. Блискуча корона прикрашала його голову, сива борода, заплетена в коси, майже діставала до пола. Одягнений він був чи то в мантію, чи то в довгий плащ малинового відтінку. Не поспішаючи він пройшов повз п'ятьох відвідувачів його володінь.
- Вітаю всіх вас у моїх володіннях! - Пролунав напрочуд мелодійний голос. -Елла, Белла й Ізабелла, доньки ельфійського короля Неріана. Ваш батько послав мені стрілу з посланням. Співчуваю вашій втраті. Можете бути як удома. Вклонившись поважно, гном розпрямивши спину.
Принцеси також поклонилися і відповіли:
- Дякуємо вам за теплий прийом, але нам треба йти до поставленої мети.
- Нагорі вже ніч. Ви пройшли довгий шлях. Можете приєднатися до нашого свята «Повного місяця». Їжте, пийте та відпочивайте, сьогодні вам ніхто і ні що не загрожує. З цими словами король розвернувся і пішов у ті самі двері.
Що-що, а святкувати гноми вміли! Хто хоч раз побував на їхньому бенкеті, ніколи не забуде, з яким масштабом і помпезністю цей низькорослий народ уміє радіти життю. Торгувати гноми вміли й доволі непогано, і тому на столах чого тільки не було. Марк уплітав усе, що стояло і лежало за обидві щоки, і пив медове вино, яке в гномів просто лилося рікою. Елла й Белла теж були раді погуляти на святі. Звичайно, дівчата були більш перебірливі і здебільшого віддавали перевагу фруктам, ягодам та горіхам. А ось вино пили від душі.
Тільки Сокан сидів наодинці зі своїми думками на захисній стіні замку і милувався на повний місяць. Він взагалі віддавав перевагу самітності будь-якому товариству, бо у думках шукав відповіді на хвилюючі питання. Та й після смерті батьків весь інтерес до спілкування зник.
Ізабелла ж у цей час ходила величними залами, розглядала статуї картини. Більшість із цих рукотворних виробів були куплені гномами або добуті у войовничих походах. Але були роботи, зроблені самими гномами. Адже будь-який народ прагне похвалитися перед іншими, що вміє щось робити не гірше. А гноми похвалятися дуже любили. Подивившись усе, що хотіла, Ізабелла вирішила вийти зовні і подихати свіжим повітрям. Вона піднялася по сходах, пройшла кілька метрів коридором і раптом побачила мага, що сидить на каміні, і зосереджено, намагається створити намисто з якихось каменів. Але в нього виходила лише ілюзія. Намисто з'являлося в руці мага, але через кілька миттєвостей повільно тануло, і в долоні у Сокана залишалися лежати лише чотири маленькі кульки. Дівчина пам'ятала цього юнака. Маленький, чорноволосий хлопчисько, що приходив багато років тому разом із Мерліном до її батька. Він із цікавістю розглядав тоді все, що траплялося йому на очі. І заснув в ельфійській бібліотеці за книгами. Їм лише одного разу вдалося зустрітись поглядами. Тоді також стояло тепле літо як зараз.
Ельфійка на кілька секунд замислилася – «Чи варто заважати» Але, зацікавившись бусинами, вирішила підійти ближче. Помітивши її, Сокан швидко сховав каміння в карман свого плаща і здивовано запитав:
- Як ти знайшла мене?
- Я вже бувала тут з батьком кілька років тому. - Відповіла Ізабелла і опустила голову.
- Ізабелло, щось трапилося?
- Ні-ні, я…я хотіла подякувати тобі за спасіння моїх сестер і мене теж. Якби не ти, ми були б мертві. Іншими словами, спасибі, величезне спасибі. Тепер ми перед тобою в боргу. - Ізабелла вклонилася магові на знак дяки до самої землі. Сокан розгубився:
- Та що ти, що ти, не кланяйся мені. Вистачить і простого «Дякую»!
- Але ж у Єльфійському царстві прийнято вклонятися на знак дяки!
- Але ми не в Єльфійському царстві, тож кланятися не треба. До того ж, ми зараз у гостях у гномів. Ти мусиш знати, раз уже бувала тут, що в гномів на дяку потискають один одному руки.
І молодий маг простягнув принцесі руку. Ізабелла трохи почервоніла і рушила назустріч, але оступилася. Бачачи, що вона падає, Сокан підскочив, і молода ельфійка впала прямо в його обійми. Від поштовху хлопець похитнувся, зробивши кілька кроків тому. Коли ельфійка розплющила очі і підвела голову, то їх погляди зустрілися. Сокан тримав її за руки. Від Ізабелли тягнувся тонкий квітковий аромат, і сама вона виявилася такою тендітною. Дивлячись очі в очі її зачарований погляд був таким же незмінним, як і багато років тому. Хлопець почервонів, але раптом стрепенувся:
- Ти ціла?
– Так, так. Вибач. - Сказала Ізабелла і відійшла від нього, смикаючи кінчик свого золотого волосся. Вийшла незручна пауза й хлопець, щоб розрядити ситуацію, знову сказав:
- Може, сядеш? Звичайно, я не наполягаю.
- Так, це гарна ідея. З цими словами ельфійка присіла на камінь, а маг сів поруч із нею.
Виявилося, що Ізабелла насправді була не байдужою та тихою дівчиною, а навпаки, доброю та говіркою. Вона розповіла, що поводиться так стримано через те, що з самого дитинства всі поводилися з нею так само, як і вона зараз. Це не дуже подобалося їй, але така поведінка була в пошані у ельфів, і тому доводилося показувати себе не з кращої сторони. Сокан теж хотів-було розповісти Ізабеллі про себе, але передумав, побачивши, що та дуже втомилася. Він запропонував проводити її до її покоїв, але, отримавши негативну відповідь, просто подякував їй за чудовий вечір і попрощався з нею. Потім він ще довго сидів на тому ж місці і милувався нічним небом.
Наступного дня, Сокан, позіхаючи, стояли біля воріт, через які незабаром він і його команда продовжуватимуть свій шлях. За ним були сходи, якими він тільки що спустився. Ізабелла бігла коридором поспіхом, боячись, що всі вже давно пішли без неї. Не розрахувавши сил, і не побачивши сходів, вона полетіла вниз і впала прямо на Сокана. Почервонівши як варений рак, вона швидко підхопилася, повторюючи одне й теж:
- Вибач, вибач, вибач!!!
Опам'ятавшись від зіткнення, маг побачив перед собою перелякану дівчину. На кілька миттєвостей замислившись над тим, що відбулося, хлопець підвівся, обтрушнувся і відповів:
- Так добре, нічого, з ким не буває? Ха-Ха.
Дівчина та юнак розсміялися. Вони навіть не помітили гнома, який стояв біля них і зніяковіло кашляв у свій величний кулак. Однією рукою силач обперся на топор. Він був без шолома. У синім дублеті та штанях на широкому поясі. Ельфійка й маг подивилися вниз, і, побачивши гнома, в один голос запитали:
- Вибачте, ви щось хотіли?
- Я Гарвард, молодший брат Ваґнарда. Наш батько загинув від рук чаклуна. Вагнард вирішив не втручатися у справи магів, коли почув, що учень Мерліна йде слідом темного чарівника. Але я не можу вибачити тому заклинателю смерть батька. Тому, прошу, візьміть мене з собою! Я вам поможу.
- Ми з вами в одному човні, пане Гарвард. Якщо ви хочете йти, то хай так і буде. - Ізабелла подивилася на Сокана, і хлопець схвально хитнув головою.
- Спасибі! - Випалив гном, поклавши свій гострий топор собі за спину. Він погладив свою пишну бороду долонею і ще раз кашлянув.
Сокан хотів було вже йти кликати інших, але почув знайомі голоси, що доносилися позаду. Озирнувшись, він побачив Марка, який ледве стояв на ногах. Елла й Белла йшли, тримаючи його під руки, щоб той не впав, і посміхалися. Побачивши це, Ізабелла запитала суворо:
- Сестри мої, чому ви його під руки ведете?
- Він учора напився до запаморочення, ми його дивом до кімнати допхали, а тепер у нього голова болить. Хі-хі-Хі. І якщо ми відпустимо його, то наш «Непереможний воїн» впаде. Хі-хі-Хі.
- Молодець, Марку! Не міг не напитися, правда? – Ущипливо сказавши Сокан.
- Ну вже вибачте, я не тільки напився, а й наївся. А вино трисати-п'яти-літньої давності це просто вау! - Язик у Марка явно заплітався, як і ноги. Ізабелла так зігнула брову, ніби нічого подібного в житті ніколи не чула і похитала головою.
- Ну добре, раз ми майже всі у зборі, тоді можна вирушати в дорогу.
- А кого ще не вистачає?
- Так тебе всього і не вистачає! - Передражнила Белла воїна і ще голосніше засміялася. А разом із нею й інші. І на такій веселій ноті всі вирушили в дорогу.