Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

Блютуз-навушник 

Добралася якось стара Перепелиха до райцентру і, виходячи, але виглядало це, як «злазячи», з маршрутки проклинала її і ту дорогу, якою приїхала на станцію. Правда, під цю роздачу попав і пенсійний відділ, до якого саме вона й приїхала. «І це ж треба було, Господи, трястися цією дорогою в таку далечінь, щоб ото завезти ту нещасну довідку про склад сім'ї? Невже не можна було передати прямо з тієї сільради, отим «Тернетом»? Люди кажуть, що ним тепер все передають і картинки, і кіно... А то якісь букви. Тьху! Мало не розтрусило на часті цими дорогами», — сердилася Перепелиха.  
У пенсійному їй трохи поталанило, бо люду було мало та ще й знайшлася добра душа молодшої пенсіонерки, що поступилася місцем у черзі. Тож довідку здала і, підбадьорена підвищенням пенсії аж на п’ять гривень і шістдесят копійок, почовгала на ринок. Скупившись, не забула і про священний обов'язок для периферійних відвідувачів райцентру – з’їсти біляша. Отож бо воно як — приїдеш додому, а внуки підбіжать і: “Бабо, бабо, а де ти була?”, а ти їм: “До райцентру, дітки, їздила”, – а вони тобі: “А біляша, біляша ти там їла?” – і якщо ні, то вони тобі: “Тю?! То ти даремно їздила, бабо, в таку далечінь та й ще такою дорогою.” А ще, біляш був таким популярним і тим, що просмажений в одній і тій самій олії, яку ніколи не міняли, тільки доливали, забезпечував відчуття ситості надовго. Декотрих ще й на другий день нудило. Купила, але їсти не стала, вирішила на зупинці перекусить, поки чекатиме маршрутку. 
На автостанції присіла на лавочці, дістала свого біляша... Хоч і осінь, але ще тепло, сонечко світить і пташок ще чути крізь гуркотіння моторів автомашин. Гарно так навколо, приємно Перепелисі, недаремно до райцентру з'їздила. Тільки-но відкусила біляша, аж тут поруч якийсь патлатий чолов'яга появився. Стоїть говорить сам до себе, ще й руками розмахує. Каже: «Добре, я зрозумів... Я обіцяю, все порішаю, не переймайся. Слухай, може ти порадиш гарного адвоката?.. Розлучаюся, а вона на мої статки рота роззявляє… Я розумію, заплачу, це не проблема».  
«Якесь дурне, чи що? Саме до себе балакає, а з виду і не скажеш. Он як охайно одягнутий і вбрання не дешеве», – подумала Перепелиха, а молодик поправив патли біля вуха і замовк. «Відпустило бідолаху», – вирішила вона. Аж ні, знову відкинув патли за вухо і наче дивлячись на стару Перепелиху, завів своєї далі: «Ну, привіт». Баба мало не вдавившись, гикнула:  
– Гик...рий день. 
«А звідки це ж він мене знає? Чи йому всі тут «знайомі», хворе ж бо. Ти дивись, як дивиться? Ніби як наскрізь... Мо, й не бачить мене перед собою», – сполошилася стара.  А чоловік знову: 
– Як доїхала? 
– Ох, дав Бог якось доїхала, — відповіла Перепилиха, пильно вдивляючись у молодика, шукаючи в ньому знайому людину. 
«Можливо, хтось з нашого села, а може ще й рідня якась? Очі вже не ті, пам'ять стареча, а ця дітвора повиростала, як гриби після дощу... Хіба так відразу і впізнаєш?» – подумала стара.  
– Ну, це тобі не мій «мерседес», і не таксі, на яке ти мої гроші тринькала.  
«Який «мерседес», яке «таксі»?.. Я зроду на тих «таксях» не їздила. Ні, точно дурне дитя», – затвердила своє рішення Перепелиха і роззявила рота до біляша.  
– А чи не багато ти хочеш відкусити? Дивись рота не розірви, – вже на підвищеному тоні різко заявив патлатий.  
Стара Перепелиха так і заклякла з відкритим ротом. «Господи, і чому воно до мене причепилося? Треба перейти десь подалі від гріха», – подумала вона і стала забирати свої торби. Тільки ступила кілька кроків від лавки, як в спину:  
– І куди ти зібралася іти?... Тільки спробуй, я тобі ноги попереламую! Зрозуміла!? – вигукнув патлатий.  
Перепелиху затрусило, а на чолі рясно виступив піт. Вона опустила голову, щоб, не дай Боже, глянути в вічі «божевіллю», повернула з торбами назад і слухняно сіла на лавку.  
– То ти мене зрозуміла!? Я тебе питаю!? – вів своє далі чолов'яга, вже нервово метаючись туди-сюди на зупинці.  
Перепелиха розкрила рота, але їй забракло слів і вона, не піднімаючи голови, схвально закивала. 
– Ось так краще, – заспокоївся патлатий і присів на іншу лавку трохи подалі від старої.  
Перепелиха так і сиділа, не піднімаючи голови, тож могла бачити тільки його ноги. Молодик ритмічно вистукував ногою по бруківці зупинки.  
«Нервує, падлюка. Мабуть, вирішує, як мене порішити», – з острахом подумала вона і непомітно дістала свій кнопковий телефон. Чуть відвернувшись від патлатого, тремтячими пальцями набрала «102». Телефон сунула під хустку до вуха і зашепотіла: 
– Алло, поліція? Терміново приїжджайте до автостанції, мені якийсь чоловік погрожує, хоче покалічити... Який, який... Наркоман якийсь, – знаючи на що саме клюнуть поліцейські, випалила Перепелиха.  
Слава Богу, поліцейський відділок знаходився неподалік станції і якщо їхати автомобілем, то через хвилин тридцять-сорок можна бути на місці. Ну, самі розумієте – потрібно ж дозвіл начальства отримати, паливо знайти... І чи ще запуститься двигун? Тому хлопці за п'ять хвилин прийшли пішки.  
Як тільки стара запримітила поліцейських, то враз осміліла і кинулася їм назустріч.  
– Ось цей! Бачите, яке бурмило сидить? І що я, стара і немічна, проти такого бугая можу зробити? – тицьнувши на патлатого, запричитала вона.  
– Не хвилюйтесь, зараз все з’ясуємо, – заспокоїв Перепелиху поліцейський і підійшов до чоловіка. 
Відрекомендувавшись і перевіривши в нього документи, він запитав: 
– Навіщо ви погрожували цій жінці?  
– Я? Коли? Я не погрожував. Та я її взагалі не знаю. На біса вона мені здалася, щоб я їй погрожував? – вирячивши від здивування очі, виправдовувався чоловік.  
– Як не погрожував? А хто мені обіцяв ноги попереламувати? Я хоча і стара, та не глуха ще, — геть осмілівши, підскочила до нього Перепелиха. 
– А... Так це я з дружиною по телефону розмовляв. Ми з нею розлучаємося, майно ділимо, часто сперечаємося... Чого тільки не скажеш у гніві… Розумієте? – спробував роз'яснити патлатий молодик.  
– Так, пане, пройдемо з нами до відділку, там і з’ясуємо, що й про що, — сказав поліцейський і взяв його за лікоть.  
– Та нікуди я не піду! В мене маршрутка через двадцять хвилин відбуває. Не маєте права! – висмикнувши руку, запротестував чоловік.  
На допомогу колезі кинувся другий поліцейський і стали йому заламувати руки. Той пручався, матляв головою і в цей момент з вуха вилетів блютуз-навушник та й затарабанив по бруківці. Поліцейські відразу зрозуміли в чому справа. Вони усе роз’яснили старій Перепелисі, тож вона попросила вибачення у чоловіка, а він у неї, посміялися та й розійшлися з миром. 
Ось які дива творить техніка сучасна. Будьте обачливі зі своїми емоціями в громадських місцях, коли розмовляєте по блютуз-навушнику, бо, крий Боже, може й кепсько все скінчитися.