Читати книгу - "Безлюдні острови 4-5, Вальдемар Лисяк"

То був один із моїх островів, дурню. Я був Робінзоном серед вас, навіть коли мене оточували півмільйона людей, які кричали "віват".

Тим більш самотнім я ставав, чим більше мені зраджували ті, кого я виніс на вершину. Мій генеральний інтендант Великої армії та Імперського двору, граф Дару, працював на російську розвідку як "паризький приятель". Два мої міністри Талейран (закордонних справ) і Фуше (поліція) мали псевдоніми "Анна Іванівна" і "Наташа" в одному відомстві. Моя перша дружина Жозефіна продавала мої секрети Фуше за тисячу франків на місяць. Моя сестра Кароліна з чоловіком видали мене австрійцям. Мої маршали… Хтось іде! Я знаю ці кроки, це лікар...

Він привіз ще одну порцію літератури, два англійські журнали (він постачає мене майже виключно англійські тексти): орган Королівської медичної асоціації зі статтею історика Джеймса Робінсона про те, як я був... імпотентом, і газета "Гардіан" зі статтею доктора Грінблатта, який стверджує, що наприкінці життя я перетворився на... жінку внаслідок синдрому Золлінгера-Еллісона... Скоро мені виповниться двісті років, а британські джентльмени не зупиняються, лише репертуар стає все більш підлим. Була вже моя содомія, бордель моєї матері, мені здавалося, що з цього брудного пальця більше нічого не висмоктати. А втім... Якою, мабуть, болячою є для них моя перемога!

Протягом п'ятнадцяти років мого правління англійський уряд платив усім ворогам Франції (цим довів власне суспільство до цілковитих злиднів і голоду), а також підтримував моїх внутрішніх ворогів, роялістську партію, яка в епоху Консульства здійснювала напади на мене і намагався обдурити французьку націю фальшивими гаслами, і врешті зазнав невдачі, тому що нація не дозволила спокусити себе зрадниками. "Партія, яка підтримується багнетами іноземців, – це завжди банда злочинців-невдах". Той самий народ голосуванням на плебісциті перетворив мене з консула на імператора, що, однак, змінило лише моє парадне вбрання. "Назва та форма правління не мають значення. Важливо, щоб громадяни були рівні перед законом і щоб правосуддя здійснювалося справедливо. Напівсправедливості не може бути, справедливість є неподільною!". В англійців це в крові, але вони трактують по-іншому: в той час на островах будь-яка спійманий голодуючий карався повішенням за крадіжку булки, незалежно від віку - раніше дванадцятирічних дітей і дорослих зрівнювали перед законом за допомогою шибениць.

Держава з таким високим ступенем цивілізації, в союзі з таким же справедливим царем, повинна була перемогти мене. Я виграв багато війн, але переможні війни також послаблюють переможця. Коли в російських степах моя зірка почала згасати в сніговій хмарі, яка зірвала з моїх вуст слова про те, що "Росія — це держава, яка найдовше йшла до світового панування", — англійцям не важко було купити решту монархів Європи. Мої союзники і мої власні маршали покинули мене - моя самотність розросла, як піраміда проклятого фараона. Лише поляки залишилися вірними до кінця, але цього було замало – десь у давніх судженнях було написано, що "хмара ворон роздзьобає орла" (Констант). У 1814 році козаки вже стояли табором на Єлисейських полях. "О, англійці, — погрозив я їм, — ви ще будете плакати над своїм тріумфом над Бонапартом, і Європа буде плакати з вами, коли її затоплять орди козаків і татар!". Проте виявилося, що конфліктів між союзниками чекати не довелося — Свята Єлена перетворила мою поразку на їхню поразку; міф про Голгофу працює надійно. Англійцям залишився лише той наклеп, яким вони користуються й донині – помста євнуха!

Поль Делярош. Імператор Наполеон в Фонтенбло в 1814 році. Фонтенбло, Франція

Ніч, вся лікарня спить. Прибиральник за мить приведе Меневаля...

- Меневаль!

- Слухаю, сір!

- Повторіть те, що він сказав.

- Ваша величність, я вже стільки разів говорив...

- Тоді повтори в сотий раз!

Це було в 1815 році... Роком раніше, коли в Парижі правив цар, моя друга дружина Марія Луїза втекла до Австрії, забравши найголовнішу істоту на Землі – мого сина! Чотири роки тому, коли вона народжувала його, доктор Дюбуа прийшов до мене і сказав, що він може врятувати або матір, або дитину, але не обох... і сказав мені вибирати! Я відповів без вагань: "Думайте лише про матір!", хоча кілька мільйонів французів вили в моїх грудях, чекаючи зі мною спадкоємця престолу. Нам вдалося врятувати і її, і його.

Ця дитина є єдиним терном в моєму серці. Його тримають — сироту без батька, замкнутого в клітці, й без матері, зайнятій коханцем — у Шенбрунні, а він усе ще питає про мене й чекає...

Даремно — іншого дива я собі дозволити не можу. Надто довго я ношу світ на своїх плечах і трохи втомився. Я тут, щоб померти, на цьому острові, на межі трьох континентів, де Камоенс, ніби в пророчому передчутті, помістив генія вітрів і бур. Отрута дедалі дужче нищить моє тіло, я вже не маю сили навіть займатися городом. Я випустив щ рук свій останній скіпетр — лопату, яка давала мені заняття. Адже хіба я все життя не був городником? От тільки город зменшився до кількох метрів під вікном.

Наполеон на острові святої Єлени, тогочасна популярна літографія з малюнка Фрея

Незабаром я зіткнуся з власником городів. Не бійтеся — у мене є гігантський набір відмичок до його серця, які можна відкрити лише за допомогою любові. Достатньо взяти ті дві, які мені надали, коли я вже був банкрутом.

Про першу я почув під час німецької кампанії. Ми відступали на захід, і цей відступ нічого не могло зупинити; подальші катастрофи позбавляли останніх ілюзій, і щури почали тікати з тонучого корабля. За мостом, по якому переходили втомлені війська, до мене підійшов одягнений в чорне капітан. Це був італієць, командир кінної батареї. Ця сцена мала багато свідків, тому що вперше зустрілися двоє відомих в армії людей, а я його не знав.

Поляк Войцеховський зазначає у своєму щоденнику, що був то тип "настільки чорний, рябий і бородатий, що справді був схожий на диявола". Я й справді побачив незвичайну людину. На гранітному обличчі, вкритому ранами, були очі жахливої ​​сили й нелюдського спокою природженого приборкувача диких звірів. Вперше в житті мені здалося, що мій погляд відбивається від цих очей, мов куля від броні. Це було прикро, але ще більше мене роздратувало, коли він коротко, ніби наказуючи, сказав:

"Дай мені хрест, я