Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

Пройшла година. Вже було досить темно, а дощ не припиняв лити. Було холодно і досить боляче. Одяг на мені був огидний і рваний. Видно я дійсно не пристосована до життя тут. Все здавалося таким страшним і гидким, а мої мрії розбилися вщент. Я сиділа розбитою у старій конюшні, на сухому і колючому сіні, де й заснула у гірких плачах і спогадах про життя у маєтку. На ранок дощ припинився. Все моє тіло було у синцях, а сукня і сорочка рвані. Я йшла по вулиці у надії на те, що знайду місце де поїсти. Була приблизно сьома година ранку, та робітники прилавків ще не вийшли на роботу. Я блукала по вулицях та смітниках, щоб знайти хоча б крихту хліба. У одному з таких провулків я побачила, що щурі доїдають шматок сирого м’яса. Я не думаючи взяла його і з’їла, хоч і невеличкий шматок, та одразу після того все те, що зайшло в мене, вийшло не вагаючись. Мене трусило від болі в шлунку, я шукала прилавок з ліками, який бачила вчора на площі. Повернувшись туди я знову бачила той самий костел, який ще досі був замкнений. Прилавки почали повільно відчинятися і робочі вийшли на роботу. Я зайшла у аптеку, щоб купити щось від нудоти, але повинна була почекати у черзі. Я сіла на стілець, що був біля вікна, адже стояти мені було дуже важко. Черга була невелика, але один чоловік довго не міг заплатити за товар, адже йому не вистарчало коштів. Я лише краєм вуха слухала його суперечку з мед-сестрою. 

Сам він був стрункий. У нього було срібне волосся, в той час як у мене було трішки темніше. Він мав міцні, робочі руки, його плечі здавалися надійною опорою, але я не могла зрозуміти – чому я на нього так дивлюся. Мене так сильно болів живіт, що я попросила пропустити мене без черги, та народ одразу почав скаржитися на мене і гнівався. Він ж обернувся до мене і побачив, що мені дійсно погано, та пропустив, щоб я швиденько взяла ліки.

- Що з вами трапилося? – запитала мед-сестра.

- Мене дуже сильно нудить і болить живіт. Мені потрібні ліки – я трималася за живіт, адже коли я пускала його, то не могла терпіти такі ріжучі болі. 

- Тоді вам потрібна м’ята і імбир, потерті у порошок, та залиті теплою водою. Зараз принесу – через хвилину вона принесла папір, у якому було потерто в порошок те, що вона перелічила. Вона подала мені воду і я запила. Мені почало ставати краще, проте біль ще був.

- Може тепер я придбаю те, що мені потрібно? – він заговорив до мене своїм не грубим, але мужнім голосом. Мені здалося, що я спітніла від спеки на дворі, та це було від погляду на нього.

- Так, звичайно – я відійшла. 

Він продовжив сперечатися з мед-сестрою, та я не могла залишити його без подяки. Я заплатила за свій порошок одну песету, а його коштував у двічі більше, тобто три. У нього було нього всього лише дві песети, та одної йому бракувало.

Мені стало шкода його, адже він мені допоміг, пропустивши мене без черги, не дивлячись на скарги людей. Я могла дати йому лише одну свою песету, щоб йому стало на ліки. 

- Візьміть, прошу – я простягнула одну монету, та він відмовлявся її брати.

- Ні, я не можу взяти в вас це.

- Прошу, візьміть, ви мені допомогли, а допомога повертається тим самим.

Він не хотів її брати, але коли я поглянула засмученим поглядом у його красиві очі, то він одразу, навіть не дивлячись взяв її та оплатив ліки. Ми разом вийшли на вулицю і уже збиралися прощатися, як тут я помітила, що він пильно оглядає моє тіло. Мені стало незручно і я прикрилася руками як жестом, щоб він не дивився на мене, та він продовжував це робити. 

- Чого ви так мене роздивляєтеся? 

- Ви всі обідрані – сказав з посмішкою він – А ще пахнете конюшнею – ці слова вбили мене. Я, поважна міледі, а він мені говорить такі речі. Я почервоніла і ледь не впала зі стида. 

- У вас тут ще, взагалі джентельменів немає!? – він здивовано глянув на мене, а потім поклав голову на потилицю і засміявся.

- Ха-ха-ха, я просто хотів вам запропонувати теплий душ і зашити ваш одяг – мені сподобалася його пропозиція, але моя реакція на це все ще була дивною. Я і не думала, що тут ще є нормальні люди.

- Гаразд, я погоджуюся.

Він повів мене через місто, показуючи ті місця, які я ще не бачила. Ми прийшли аж на край самого Сантільяна-дель-Мар, де і знаходився його будинок. Плющ обвивав його по стіні де була велика тріщина. З іншого боку будинку ріс виноград, під яким стояла стара тачанка з листям і лопатою. Доріжка була зроблена з ламаного гірського каменю, а сам будинок збудований з цегли і дерева. Дах був покритий черепицею, а димар димів пахучим димом. Сам будинок був уже стареньким, проте придатним для життя ще на якісь десять років. 

- Проходь, роззувайся і сідай на ліжко, але спершу… - я перебила його, адже знала, що він хотів запитати.

- Анджелла – відповіла я – Моє ім’я.

- Ага, хе хе, я і не очікував, що ти думки читаєш – він був жартівливий, не насміхався з мене і не старався прогнати чи образити.

Він любляче набрав мені дерев’яний чан теплої води і запропонував скупатися, поки він зашиє мою сукню. Я не вагаючись залізла у гарячу воду, щоб трішки попаритися і відчути цей домашній релакс. Вода просто проникала в моє тіло і робила його молодшим набагато. Він приніс мені рушник, щоб я ним прикрилася, а сам пішов шити мою сукню і блузку. Я іноді думала, чому б не купити собі нову, але для мене звичаї міста були ще не зрозумілі. Проте я не бажала показуватися перед ним дворянкою. Що це за дивне відчуття? Я навіть в ванні хочу думати лише про нього. Можливо це любов? Брррр, аж мурашки по тілу від таких думок, проте цікаво, чому?