Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

- Вітаю вас у храмі, панно. Чим можу допомогти? – він на перший погляд був строгим ,але я починала відчувати краплину доброти в його душі. Тим паче до цього дня я ніколи не говорила з святим отцем зблизька.

- Я просто прийшла помолитися, вибачте, якщо завадила вам молитися. Мабуть я краще піду.

- Ні, все гаразд, я уже завершував.

- Скажіть, а що знаходиться там, де ви щойно були? – він повернув голову на святу кімнату, посміхнувся і сказав.

- Там знаходиться наш спаситель, що присутній у крові та тілі, під видом хліба і вина.

- Цікаво, але як це можливо, щоб хліб і вино ставали тілом і кров’ю?

- Це не диво і не чари, це лише прояв нашої віри. Ми віримо в те, що наш спаситель є там, а ми приймаємо його з чистим серцем.

Я розпитувала його про все, що було написане в книгах, які збереглися від моєї бабусі. Він навіть показував мені різноманітні книжки, з яких жінки, що живуть тут, співають. Там були намальовані різні гачки, крючки, ліні і дуги, по яких звучала мелодія. Він навіть наспівав мені одну. Вже тоді я почула справжній спів у храмі і це було дуже гарно.

- En espíritu y cuerpo, te recostaste en la tierra, Cristo Dios, para salvar nuestro espíritu de las tumbas de los quebrantados.

Він співав цю мелодію так гарно, що аж дух перехоплювало. Мені хотілося знати ще більше, але настав час іти, адже на дворі вечоріло, а у мене навіть даху над головою немає. Де я буду ночувати? За це потрібно було думати ще вдень, а я щось замріялася красою міста. Може падре дозволить заночувати тут, у храмі?

- Пробачте, а не могла б я… - тут він мене перебив, неспокійно глянувши мені в очі.

- Ви хочете заночувати тут, я так розумію, адже у вас немає притулку?

Від такої відповіді мені миттю стало неспокійно, адже я не могла зрозуміти, чому його погляд змінився, брови нахмурилися і голос став досить грубим до мене, адже я йому нічого не зробила.

- Так, а звідки ви знаєте? – мене насторожувало те, як він дивився, тоді він сказав мені причину свого невдоволення. 

- Ви дворянка – моя присутність заважала йому. Чому він так огидно це сказав – Вам не місце серед таких як ми.

- Чому ви так вважаєте? – сльози самі наверталися на очі. Я навіть не знала що буд далі. Мої думки і мрії ламалися на ходу.

- Ви не пристосовані до життя в місті, адже завжди жили у розкоші, завжди їли до відвалу, а не бродили на різну роботу за шматком хліба. Вам навіть Бог до одного місця, не те, що ми! – він почав підвищувати тон.

- Але я не така. Я любила місто і його звичаї. Я завжди допомагала бідним і не шкодувала про це.

- Ви любили звичаї міста, проте звичаї міста не любили вас.

Ці слова вбили мене до глибин душі. Я ніколи у своєму житті не відчувала такої болі. Мене розпирало і розривало на шматки зсередини. Голова починала боліти, очі бігали по кутках храму, шукаючи притулку, щоб сховатися від гніту, а серце сховалося в п’ятах. 

- Що ви хочете цим сказати? – запитала у нього я.

- Вам тут не вижити, пані дворянко. Місто - це не райський сад і у ньому свої закони. Закони підлі і жорстокі. 

Я підвелася з лави, щоб вийти з храму. Я обійняла себе руками, адже моє тіло просто тремтіло від лютого холоду, що бігав по шкірі. Мені так хотілося сховатися від усіх, але я навіть не мала де пристати, щоб пережити цю ніч. На дворі була люта злива. Я зі сльозами вибігла з костелу, та надворі вже стемніло. Лише єхидний голос падре провадив мене злим помислом у цю подорож.

- Гарної ночі, панно! – і махнув мені рукою, а тоді зачинив костел і погасив світло.

Я сиділа під старим навісом, на який досить гучно били краплі дощу. Мене трясло від холоду. Моя сукня і хустка промокли і забруднилися в багні. Я сама була голодна і живіт болів люто. Я плакала і ридала, але не втрачала надії на те, що мої мрії були правдою. Головне залишатися людиною у будь-якій ситуації. Позаду мене лунали гучні сміхи. З провулку вийшло четверо чоловіків, які тримали у руках фляги з алкоголем і п’яно бродили під дощем. Один з них помітив мене і крикнув до своїх товаришів, що були позаду ньогу.

- Гей! Хлопці! Гляньте но сюди! – мені стало лячно – Яка красуня сидить і плаче! Може ми її потішимо.

- Так, потішимо!

- Егеж, щей як потішимо!

- Роздягай її, Альберте! 

Я швидко ринулася втікати від них, проте по мокрій землі це було важко зробити. Один із них, що звався Альберто зловив мене, та потягнув за рукав і порвав його. Це дало мені змогу досягнути палицю і вдарити його. Я втікала з надією на те, що він не помер, адже дуже дивно від впав на землю. Його друзі продовжували мене наздоганяти, але я старалася сховатися де небуть. Кінець кінцем вони загнали мене у тупик, з якого я уже не могла втекти.

- Ну що, сучка!? Погрались і хватить!

- Прошу, облиште мене! Не чіпайте…благаю! – я була дуже налякана. Мені здавалося, що я уже не втечу з цього місця і вони вб’ють мене, але перед тим ублажать мене і себе. 

- Знімай свою сукинку, адже мені буде незручно, кицю!

Вони уже були поряд зі мною. Їхні холодні, гидкі руки торкалися мене. Вони хотіли розірвати на мені одяг, а саму мене ублажити. На щастя у провулок зайшов контролер зі зброєю і почав гучно стріляти у повітря, що вони порозбігалися як щурі. Я лише втекла з того місця, не оглядаючись назад.