Читати книгу - "Той, хто вбиває"

На тому кінці запала невеличка пауза.

— Привіт! — сказав нарешті жіночий голос. — Дякую за вчорашню приємність. То був дуже гарний вечір.

На якусь секунду я подумав, що то Геллє, і кожна моя жилка задрижала, але потім з розчаруванням упізнав голос.

— Барбара?

— Так, хіба я не назвалася? — вона нервово засміялася. — Даруйте, що турбую, але ви казали, що я можу зателефонувати.

Таке часто траплялося: люди, з якими я випадково зустрічався десь у місті, мали якісь юридичні проблеми і потребували консультації. Я завжди просив контактувати зі мною в робочі години. Переважно ніхто не телефонував, але нині, видно, був виняток.

— Звичайно! — бадьоро сказав я, намагаючись пригадати, про що ж вона просила. — Чим можу допомогти?

— Мені треба скласти заповіт. Само собою, я заплачу, скільки це коштуватиме. Так кажу, про всяке...

— Гаразд, — погодився я. — Зустрінемося і все обговоримо.

Ми вибрали день наступного тижня, який пасував нам обом.

— І ще одне, — квапливо сказав я, перш ніж вона поклала слухавку. — Візьміть з собою перелік спадкового майна. Мені не потрібне геть усе, лише найголовніше: активи й пасиви, нерухомість, можливо, інше велике майно, якщо таке є. Щоб я орієнтувався, про що йтиметься.

Розділ 5

Я витримав до вечора вівторка, а тоді сам зателефонував Геллє.

— Привіт! Це — Мікаель.

— Привіт, Мікаелю! Ще раз дякую за приємний вечір. Її голос звучав доволі стримано, ледь не байдуже, ніби ми востаннє бачилися на якомусь обіді чи офіційному прийнятті, а не лежали одне біля одного на мокрих від поту простирадлах.

Я відважився.

— Я думав про тебе...

Майже невловна пауза, ніби вона не знала до пуття, що відповісти.

— Справді?

— Гм... Увесь час.

— Гарні то були думки чи погані?

— Чудові!

— Це добре! — голос змінився, став глибшим і хрипкішим.

— То... може, зустрінемося?

— Так... Ось тільки останніми днями я маю дуже багато роботи з Юсефом.

— Вийде стаття?

— Звичайно... Юсеф вважає, що ідея з написанням статті просто блискуча!

— Я сам також трохи зайнятий... Може, у п’ятницю? Вийдемо в місто, десь пообідаємо, — запропонував я.

— Я маю кращу ідею, — сказала Геллє.

Адреса, яку вона назвала, виявилася приватним будинком на околиці міста, у Сьорайде, трохи безликим, вочевидь, збудованим у вісімдесятих роках минулого століття, зате з великою присадибною ділянкою, далеко від сусідів. У той момент, коли я висідав з автівки, вона вийшла на поріг, певно, побачила мене у вікно. Я подумав, що це добрий знак, отже, чекала на мене.

Геллє поспіхом цмокнула мене в щоку.

— Великий будинок маєш, — сказав я.

— Так... Залишився мені після десяти років співжиття з ідіотом Кнутом. Будинок, який я не можу утримувати, бо нема грошей.

— Завжди можеш його продати.

— Я звикла тут жити, — сказала вона, відчиняючи передні дверцята авта. — Покатаємося?

Людергорн — одна з вершин бергенського семигір’я. Не найвища вершина, але має дуже характерний силует з західного боку. Для усіх, хто прибував до міста морем, гора, яку видно з відстані багатьох морських миль, завжди служила головним навігаційним знаком.

Геллє ішла швидше, була легша тілом. Я намагався не відставати, але раз по раз відволікався, зачарований її тугим задком, який стрибав переді мною — усе вгору і вгору.

— Тут гарно, — сказав я, вибравшись на вершину на кілька хвилин пізніше за Геллє і намагаючись приховати свою втому.

— Так, гарно. За ясної погоди звідси можна побачити навіть далекі містечка. Я люблю цю гору.

— Ти, мабуть, відьма, — сказав я. — Це ж тут збиралися відьми на шабаш з дияволом?

Геллє засміялася.

— Так кажуть саги, але диявола я ніколи не зустрічала, хоча буваю тут доволі часто.

Ми довго стояли мовчки, задивившись на шхери, острови, фьорд, кораблі. Навколо жодної живої душі, окрім нас. Слід за літаком перетнув блакитне небо сірою смугою. Я обійняв її за плечі. Вона повернулася до мене обличчям.

— Тут немає диявола, Мікаелю. Доведеться вдовольнитися тобою...

Я оволодів нею на вершині Людергорна, а може, то вона оволоділа мною.

Потім ми подалися до мене додому, зготували обід, випили по два келихи червоного вина, потеревенили трохи й лягли в ліжко. Ми знову полюбилися, уже спокійніше, без поспіху.

Вона залишилася на ніч.

Уранці я приготував сніданок. Доки порався, чув, як свистіла в трубах вода.

— Я голодна, як вовк, — сказала Геллє, заходячи в кухню з мокрим після душу волоссям. — Як не нагодуєш негайно, розбудиш у мені звіра.

— Сідай! Тут є все, чого забажає жінка з низьким рівнем цукру в крові. Яєчня. Шинка. Повидло. Грінки. Чай. Сік.

— Супер! — Геллє намазала маслом скибку хліба. — А кетчуп є?

— Кетчуп до яєчні? — недовірливо глянув я на неї.

— О, то ти один з них? Невже це означає, що наші стосунки не матимуть майбутнього?

— Ні-ні, все добре. Просто я не маю кетчупу... — я уважно глянув на Геллє й обережно запитав: — А у нас стосунки?

— Ну, не знаю... Принаймні не знатиму, доки не поїм...

Я заворожено дивився, як вона наминала канапку за канапкою.

— Витріщатися невиховано, Мікаелю!

— Неймовірно, скільки може в себе ввіпхати така тендітна жінка!

— Від любощів у мені прокидається апетит.

Потім ми пили каву в еркері. Вона сіла в фотель, такий ветхий, що давно просився на смітник, а я — в інший, з розхитаними пружинами й зачовганою до блиску оббивкою.

— Дуже гарний дім. Направду, — промовила вона, озираючись по кімнаті.

Я простежив за її поглядом. Денне світло безжально викрило наддерту шпалеру з давньою вогкою плямою, пилюку по кутках та опале листя якоїсь напівдохлої рослинки на підвіконні.

— Колись тут, справді, було гарно, але вже час, мабуть, підчепурити трохи, — сказав я.

— Можливо, але він має душу, шарм і особистість. Як і його господар... Це — найважливіше.

— Дякую, — засміявся я.

— А ось сад запущений!

— Не люблю копирсатися у землі.

— А я дуже люблю! — усміхнулася Геллє.

На мить мені майнула візія, якої раніше ніколи не мав, — уявилося майбутнє з доглянутими грядками. Майбутнє, у якому я був не сам. Геллє підтягнула під себе ноги, відкривши