Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

тепер усі тодішні образи, я не знаходжу в закутках пам’яті ані рисочки, ані натяку на якусь реакцію проти отієї нової, безглуздої жорстокости, проти поневіряння в тій брудній, холодній ямі, бо про неї в дорозі нам, глузуючи з нашої «сірости», наговорили солдати багато жахів усяких, багато гіршого, мерзотнішого, багато гидотнішого.

Для мене воно, оте гидотніше, прийшло, правда, трохи згодом того вечора, коли на нарах одразу засвербіло звідусіль тіло, і допитливі пальці, послані на розвідки, почали намацувати скрізь десятки, а може й сотні гидких, страшних солдатських вошей.

Після того вже очі ні на хвилину не заплющувалися, і з порожньою від мук та огиди головою, з червоними, запаленими очима, встав я вдосвіта, зачувши звуки сурми, що вигравала вранішню зорю.

Потім од нас одібрали все своє. Навчений у вагоні симпатичним солдатиком, я, з глибоким болем на серці, викинув у дорозі кілька дорогих листів, знищив картку Дівчини (знущатимуться нестерпно!) і потихеньку підсунув під лавку вагону моє єдине багатство — свою першу збірку незграбних, наївних віршів «Ряст», видану за рік перед тим у Каневі.

Тому то на перегляд майна у наших скриньках другого дня став я майже спокійний, на велике горе собі забувши, що в оправу записної кишенькової книжечки було вставлено маленьку фото картку моєї Дівчини.

Брудна, блискуча від потового сала унтерова морда зневажливо скривилася, він сказав щось про Неї надто прикре, я не стерпів — одказав, але в ту саму мить його кулак опинився перед моїм носом і, крутячи ним, унтер запінено зашипів:

— А єто відал? (А це бачив?) Ти у меня помалківай, трах-трах-тарах!

На моє щастя, довічна людська зрадниця — надія — десь глибоко схована була в сутінках свідомости, і то вона, надія, загублена остаточно в Каневі і народжена заново в час подорожі, надія на можливе звільнення з солдатчини, стримала мене, не дала кинутися розлюченим звіром на гидкого унтера, і я змовчав. А могло бути інакше.

Про те, як могло бути інакше, я дізнався й часто чув потім із наказів по російських військах, вичитуваних вечорами й ранками в казармі перед зборищем кожної роти — про кари за опір начальству.

Ті накази, може навмисне, для залякування, фабриковані, а може й справжні, завжди говорили нам, що в такій і такій частині, таких і таких нижніх чинів — за непослух, за непокірні відповіді начальству військові суди засуджували завжди до суворої кари. А з-поміж кар найлегша була — довголітнє перебування в дисциплінарному батальйоні, звідки всім стелилась одна путь — на шибеницю. Найчастіше в вичитуваних нам вироках звучали присуди й просто на розстріл, на шибеницю…

Відібрали нам увесь одяг, білизну, гроші, майно й повертали тільки порожні скриньки та по карбованцю грошей, наказавши негайно придбати кожному по дві щітки — для одягу й чобіт, та по пачці порошку крейдяного — гудзі на мундирах начищати.

одягли в старий, брудний, заяложений солдатський одяг; жоден принесений картуз на мене не налазив, і мені, нарешті, каптьор спересердя кинув, який йому під руку потрапив.

Побачив я себе в дзеркалі вже багато пізніше і — жахнувся.

Мене не стало. Була чужа, смішна, в незграбному одязі й надмірно малому кашкеті без козирка, потворна постать рядовика стрілецького полку.

На наше щастя, почали масово занедужувати в льоху новобранці, прийшов якийсь лютий, непривітний лікар, і днів через п’ять нас порозпихали по казармах.

Я потрапив, за невеликий зріст свій, до останньої — восьмої роти, що всьому полкові правила за об’єкт уїдливого глузування.

— Васьмая рота баклажкі патєряла! — папугами вигукували вслід нам представники всіх інших рот, де б тільки не зустрічали нашого брата.

Але й ми не змовчували: кожна рота мала якесь прикре прозвище, і кожен уважав за свій патріотичний обов’язок обурюватися за свою роту і ганьбити чужу.