read-books.club » Публіцистика » Записки Полоненого, Олекса Кобець 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

65
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Записки Полоненого" автора Олекса Кобець. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 102
Перейти на сторінку:
— країна в царській Росії автономна, що вона гостро бореться за свої права, що вона, за умовою, не дає до царської армії своїх синів і своєї армії не має, що це — країна наскрізь культурна, народ тут дуже симпатичний, але маленька зутичка з фінським поліцаєм уперше примусила глибоко задуматися про брутальну силу сваволі, про інтернаціональність поліційних звичаїв, та про те, що і найсимпатичніший народ має всякі складові частини…

На станції Пуоккола ми, висадившись, чекали якогось принагідного потягу щось із пів дня, нудилися в чистенькому, але тісному, вбогому вокзалі, тинялися скрізь навколо залізничних будівель із соснового дерева, блукали поміж ялинками, багато вбраними в пишну, волохату снігову бавовну, пробували заговорювати з випадковими зустрічними фінами, але на всі намагання наші до чогось договоритися, чули тільки лагідні, супроводжувані милими посмішками, стереотипні відповіді:

— Ей юмола! (не розумію!).

Надвечір надійшов поїзд, що мав везти нас далі — до Фрідріхсгаму. Наближаючись до нашого вокзалу, поїзд приніс із собою шумний галас якоїсь розгульної солдатської пісні, що повернула мене, замріяного про долю цієї півказкової, засніженої країни та її працьовитого, впертого, напрочуд чесного народу, до прикрої дійсности.

До Фрідріхсгаму їхали в одному вагоні з якоюсь військовою частиною. Солдати аж до пізнього вечора, поки не приїхали на місце, не вгаваючи, глузували з гуртка затурканих, отетерілих нас — «сєрих хахлов» — а в час між черговими дотепами на нашу адресу — затягали нескладного солдатського репертуару пісень.

Найбільше й найдовше, не зважаючи на очевидне невдоволення якогось між ними унтера, виспівували про «доброго молодца», що з лихої волі купця товстопузого потрапив у солдати, а його милу, любу дівчину забрав собі той купець… Добрий молодець не стерпів тяжкої розлуки й не менше тяжкої служби царської, темної ніченьки повернувся на село й за наругу люту зарізав купця товстопузого… Далі мова в пісні йшла про стовпову дорогу на Сибір-каторгу холодную, про тугу дівчини самотньої…

Після була тужлива, здавалася мені, як на ті часи й обставини, за прояв якоїсь вольности, трохи чи не революційности; співали її солдати, видно, з чуттям. Сірі, одноманітні, невиразні маски облич їхніх на цей час світилися неначе проблисками високої людяности.

Я сидів, мов зачарований тяжкою повістю про долю новобранця, глибоко переживаючи всі його нещастя.

Та все це не заважало солдатам у перерві між цією й іншою, часом брутальною, гидкою піснею, пускати всякі уїдливі й дурні дотепи на адресу нашої купки.

Я жадібно вдивлявся в ту масу напрочуд однакових облич, вишукуючи слідів того надхнення, що опановувало всю масу під час співу, заглядав ув очі, пробував заговорити з окремими сусідами, і за всю дорогу до Фрідріхсгаму вишукав тільки одного, що мимоволі якось приваблював до себе. Втомившися глузувати з нас, солдати напосідалися на нього, дражнячи «нестроєвою командою», «баклажкою», а він, мляво відбиваючись, більше мовчав. А великі, розумні очі його, здавалося, приховували щось своє, щось таке, чого йому не хотілося викладати перед цією нерозважною масою. Він кілька разів намагався призменшити наше вражіння від глузування з нас, заспокоював, що зовсім не такий страшний той «двадцятий номер», що чекає нас, новобранців, і що про нього стільки наговорили нам інші товариші його з якимось зловтішним почуттям.

Мимохіть уся симпатія моя відразу стала на його боці, і я всю дорогу інстинктово тулився до того куточка, де сидів цей незнаний приятель, ця людина в солдатській шинелі.

А «двадцятий номер» це була справді неприємна річ.

Пізно ввечорі ми приїхали до Фрідріхсгаму.

Голодні й виснажені довгим переїздом, ми ще майже годину йшли, навантажені клуночками та солдатськими скриньками з Фурштадту (передмістя), де був вокзал, на другий край міста, до казарми. В полковій канцелярії ще працювали, нас хутко переписали, перенумерували й наказали відвести — до «двадцятого номера».

Це була просто собі глибока яма, де колись — або льодовня була, або, може, камера середньовічної інквізиції. Метрів три вглиб треба було злазити крутою драбиною, де не всі щаблі були цілі, щоб опинитися в круглому, досить великому приміщенні-підвалі, з малесенькими, гратованими, високо, при самій землі, вікнами. Кругом попід стінами був вузенький прохід, а посередині, в два ряди, застелені соломою нари.

В ямі було темно, вогко й неймовірно брудно: під ногами чавкотіла, повтоптувана в грязюку, давно незмінювана солома, в одному куточку, поблизу віконця, блимала маленька гасова лямпа, в ямі було чоловіка сто людей, гуло, як у вулику, а наш прихід зустріли тут голосними вигуками й не зовсім гострими дотепами, перемішуваними з брудною, тягучою, як повітря в цьому льоху, солдатською вже лайкою.

Правда, були тут такі самі «запасні жеребкові» з усіх країн Росії, чекали вони, відбуваючи своєрідний карантин, поки поділять їх, відповідно до зросту, й порозпихають по окремих ротах.

Були такі, що сиділи в цьому «двадцятому номері» вже по два тижні.

Спати полягали на нарах купкою, щільно пригортаючися один до одного, бо було холодно. Чи спав я тієї ночі хоч трохи, важко зараз пригадати, але довго денні вражіння не давали втихомиритися думкам, а думки перепліталися в дивовижне мереживо спогадів про домівку, про соняшні весняні ранки, про великі надії на прийдешні погожі життьові дні.

Невпокійні, молоді новобранці то тут, то там ворушилися, стогнали, крізь сон сміялися, лаялись. Один голосно, спросоння, розмовляв, розбуджуючи сусідів, і викликав нарікання, лайку, стусани від найближчих. Прокидаючись од стусанів, хлопець кліпав невторопними очима, позіхав, повертався на другий бік і миттю засипав, знову починаючи розмовляти про все, що робив чи бачив удень.

А нагорі, над щільно зачиненою лядою нашого льоху, розмірено ступав вартовий, щодві години чути було залізні кроки кількох чоловіків, якісь притамовані вигуки команди, клацання рушниць, і знову тупання кількох — змінялася варта.

Чи треба було тримати нас отак, як арештантів? На думку представників царського ладу, було треба, так само, як тримати потім три й більше місяців новобранців у подвір’ї казарми, без права виходити за ворота, поки не вдовбають у голову людині, що він — «защітнік атєчества», особа недоторкана, гроза для ворогів унутрішніх і зовнішніх.

А надто треба було тримати тут, у Фінляндії, в частинах окраїнної царської армії, де більше було небезпеки «розкладу», де, через те, дисципліна була вдесятеро суворіша, де дисципліни тієї багато хто не витримував (пошепки переказували нам уже по дорозі до Фрідріхсгаму, що зовсім недавно оце якийсь смоленець повісився в сосновому бору, недалечко від казарми), де навіть платні солдати одержували аж на 50 відсотків більше — 75 копійок на місяць, замість звичайних 50-х.

Проте, пригадуючи

1 ... 4 5 6 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Полоненого, Олекса Кобець"