Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

— Боялася — що? — спізнишся! О, господи, я здаюся! — мовив містер Бересфорд.

— І я кажу чистісіньку правду, — продовжила Таппенс, широко розплющуючи очі, — я не маю банкноти, меншої за п’ять фунтів.

— Ти чудово зіграла свою роль, старенька, та все одно той тип не купився — ні на мить!

— Ні, — замислено сказала Таппенс, — він не повірив. Цікаво буває, коли кажеш правду. Ніхто тобі не вірить. Я з’ясувала це сьогодні вранці. А зараз ходімо пообідаємо. Як щодо «Савою»?

Томмі посміхнувся.

— Як щодо «Рітцу»?

— Втім, якщо подумати, я віддаю перевагу «Пікадиллі». Це ближче. Не доведеться брати ще одне таксі. Ходімо.

— Це новий різновид гумору? Чи в тебе дах зірвало? — спитав Томмі.

— Останнє припущення влучне. Мені до рук потрапили гроші, і потрясіння виявилося непосильним для мене! Зокрема від цієї форми душевних проблем один видатний лікар радить необмежені hors d’oeuvre[4], омар а l'aтеrісаіпе[5], курку «Ньюберґ» і peche Melba[6] Ходімо поїмо!

— Таппенс, старушенціє, що на тебе справді найшло?

— Ох, це неймовірно! — Таппенс відкрила сумку. — Поглянь сюди, сюди й сюди!

— Моя люба дівчинко, не треба отак вимахувати фунтовими папірцями!

— Це не фунтові папірці. Це в п’ять разів краще, а от ця — вдесятеро!

Томмі застогнав.

— Я, мабуть, ненароком хильнув зайвого! Я сплю, Таппенс, чи справді бачу, як Переді мною небезпечно розмахують цілою купою п’ятифунтових банкнот?

— Саме так, о, королю! А тепер ти підеш обідати?

— Я піду будь-куди. Але що ти зробила? Пограбувала банк?

— На все свій час. Яке жахливе місце ця площа Пікаділлі. На нас суне величезний автобус. Було б надто жахливо загинути під колесами з п’ятифунтовими банкнотами!

—До реберні? — запропонував Томмі, коли вони безпечно досягли протилежного тротуару.

— Інший заклад, дорожчий, — заперечила Таппенс.

— Це злісне розпусне марнотратство. Ходімо далі.

— Ти впевнений, що мені подадуть там усе, чого я хочу?

— Оте напрочуд нездорове меню, яке ти щойно перелічила? Звісно, подадуть. Чи принаймні не менш корисне для тебе.

— А зараз розповідай, — мовив Томмі, нездатний більше стримувати свою неослабну цікавість, коли вони сиділи, оточені багатьма hors d’oeuvre, про які мріяла Таппенс.

Міс Каулі розповіла йому все.

— А найцікавіше те, — закінчила вона, — що насправді я вигадала ім’я Джейн Фінн! Не хотіла називати власне через бідолашного батька — на випадок, якщо вплутаюсь у щось підозріле.

— Може й так, — повільно заговорив Томмі. — Але ти його не вигадала.

— Що?

— Ні. Це я тобі його сказав. Не пам’ятаєш? Учора я казав, що випадково чув, як двоє говорили про жінку на ім’я Джейн Фінн. Тому воно так вчасно і спало тобі на думку.

— Точно. Тепер згадала. Як незвичайно... — Таппенс змовкла. Раптом вона розхвилювалася. — Томмі!

— Так?

— Які вони були, ті двоє чоловіків, яких ти проминув?

Томмі насупився, намагаючись пригадати.

— Один був такий собі огрядний товстун. Чисто виголений. Здається... І чорнявий.

— Це він! — вирвався у Таппенс недоречний скрик. — Це Віттінґтон! А інший який?

— Не пригадую. Його я особливо не помітив. Усю мою увагу привернуло незвичне ім’я.

— А кажуть, збігів не буває! — Таппенс щасливо взялася до своєї peche Melba.

Але Томмі зробився серйозним.

— Послухай, Таппенс, старенька. До чого це нас приведе?

—До ще більших грошей, — відповіла його подруга.

— Це я знаю. У тебе лише одне на думці. Я маю на увазі, який наступний крок? Як ти збираєшся вести цю гру?

— О! — Таппенс поклала ложку. — Твоя правда, Томмі, це трохи позерство.

— Зрештою, ти ж розумієш, не можна блефувати перед ним безкінечно. Рано чи пізно ти неодмінно десь помилишся. І в будь-якому разі я зовсім не впевнений, що це не підсудна справа — ну, знаєш, шантаж.

— Нісенітниця. Шантаж — це погрожувати щось розповісти, якщо тобі не заплатять. А мені нема чого сказати, бо насправді я нічого не знаю.

— Гм, — із сумнівом видав Томмі. — Гаразд. Хай там як, що нам робити? Сьогодні вранці Віттінґтон квапився позбутись тебе, але наступного разу захоче дізнатися більше, перш ніж розстатися з грошима. Захоче знати, як багато тобі відомо, звідки в тебе інформація і ще багато речей, яких не вигадаєш з ходу. Що ти з цим робитимеш?

Таппенс суворо насупилася.

— Треба подумати. Замов іще кави по-турецьки, Томмі. Стимулює мозок. О, боже мій, скільки ж я з’їла!

— Глитаєш, як кабанисько! Я теж, якщо вже на те пішло, але я лещу собі тим, що більш розважливо підходжу до вибору страв. Дві кави. — Це офіціанту. — Одну каву по-турецьки, одну по-французьки.

Таппенс відсьорбнула кави з виразом глибокої задуми й цитьнула на Томмі, коли той заговорив до неї.

— Тихо. Я думаю.

— Пельманізм[7] нагадує! — сказав Томмі й теж змовк.

— Ось! — нарешті промовила Таппенс. — Я маю план. Вочевидь, нам треба зайнятися тим, щоб дізнатися про все це більше.

Томмі заплескав у долоні.

— Не глузуй. Дістати інформацію ми можемо лише через Віттінґтона. Треба розвідати, де він мешкає, що робить — практично шпигувати за ним! Та ось я не можу цим займатися, бо мене він знає, а тебе бачив лише хвилину чи дві в «Лайонз». І навряд чи впізнає. Зрештою, молоді чоловіки не надто відрізняються один від одного.

— Рішуче не підтримую цієї ремарки. Упевнений, приємні риси та небанальна зовнішність виділять мене з юрби.

— Мій план такий, — спокійно продовжувала Таппенс. — Я піду завтра сама. Зіб’ю його з пантелику, як сьогодні. Байдуже, якщо не отримаю грошей одразу. П’ятдесяти фунтів вистачить на кілька днів.

— Чи навіть довше!

— Ти постоїш надворі. Коли я вийду, то не говоритиму з тобою — раптом він дивитиметься. Але займу пост спостереження десь неподалік, а коли він вийде з будівлі, впущу носовичок чи ще щось — і вперед!

— Куди вперед?

— Слідом за ним, дурнику! Що скажеш про цю ідею?

— Нагадує, як у книжках пишуть. Мені чомусь здається, що в справжньому житті почуваєшся трохи бовваном, коли стирчиш посеред вулиці, нічого не роблячи. Люди дивуватимуться, чого це я.

— Не у великому місті. Усі дуже поспішають.